Цьому ювілейному концерту, який затягся далеко за північ, передував шлях довжиною у чверть століття. Саме стільки часу в селі Залізничному Болградського району живе і творить хореографічний ансамбль «Натхнення» під керівництвом Вікторії Алавацької і, що дуже важливо, за підтримки її чоловіка – підприємця, депутата Болградської райради, активіста громадської організації «Бізнес від Дністра до Дунаю» Володимира Алавацького.
…Після яскравого хореографічного феєрверка, під час якого глядач побачив сорок чудових постановок, не відомі мені люди ще довго ділилися враженнями і спогадами:
– Я старший за Алавацьких, і пам’ятаю Володю хлопчиком: у дощ і в сніг він біг зі своєю скрипкою і нотами на автобус Залізничне – Болград, музична школа була тільки в райцентрі.
– А Ви знаєте про те, що Володька Алавацький був найсильнішим у нашій школі математиком і фізиком? Він завжди брав участь в олімпіадах, виступав за район. Це було дуже відповідально.
– А я завжди мріяв обіграти його у шахи, але так жодного разу і не зумів…
І ось такий обдарований юнак, чиї здібності були помножені на завидну працьовитість та енергію, у своєму студентському житті зустрів чудову дівчину на ім’я Вікторія. Вона, уродженка Запорізької області, закінчувала училище культури, чудово танцювала в ансамблі і раптом… зникла. Володимир став її шукати і дізнався, що Вікторія вступила до інституту культури, маючи намір продовжити освіту.
Ця історія закінчилася тим, що юнак таки привіз додому, до села Залізничного, наречену. І усе своє життя якоюсь мірою відчував за собою провину перед дружиною – за те, що вона не здобула вищої освіти і не змогла розкрити свій талант на великій сцені.
Але у тому-то і сила справжнього таланту, що він здатний проявити себе у будь-яких умовах: Вікторія Алавацька відкрила в сільському Будинку культури гурток хореографії та створила ансамбль, який назвала «Натхнення».
За 25 років Вікторія поставила 278 номерів, колектив виступив у 1080-ти концертах. У 1994 році ансамблю було присвоєно звання «зразковий», яке він підтверджував уже неодноразово.
Для села Залізничного «Натхнення» – це ціле культурне явище. Сьогодні перші учні Алавацької водять до ансамблю уже своїх дітей. Не дивно, що на ювілейному концерті зала Будинку культури була переповнена. Ось що розповіли нам глядачі.
Ірина Дунєва:
– Я – випускниця ансамблю «Натхнення» 2003 року, займалася танцями десять років. У колективі було дуже цікаво, на все життя мені запам’яталися гастролі в Овідіополі та Запоріжжі.
Костянтин Русінов:
– У мене три дорослі доньки – Злата, Цвєтана і Сніжана, усі вони пройшли через ансамбль Вікторії Алавацької. Я хотів би відзначити роль сільського голови Лілії Маринівни Гордейко: коли вона очолила село, насамперед узялася за ремонт Будинку культури. Коли мої дівчатка починали займатися хореографією, у БК було холодно і незатишно. Тепер – зовсім по-іншому! Колектив Алавацької відіграє дуже важливу роль у житті нашого села. Вікторія – самовіддана людина. Вона та її вихованці через багато чого пройшли, адже спочатку їм доводилося їздити на концерти не в автобусах – на колгоспних критих машинах…
Парасковія Беренжук:
– В ансамблі ось уже 25 років танцює мій син Микола. Зараз йому 40 років. Мені – 74 роки, я ходжу на всі концерти.
Євгенія Касапова:
– А я прийшла, щоб підтримати свою сусідку Тетяну Кара. Вона танцює з першого класу, а зараз їй 26 років. Так, у мене талановита сусідка!
Катерина Нєткова:
– В ансамблі танцює моя онучка Яна, вона цього року випускниця. Мріє пов’язати своє життя зі сценою. Вікторія Алавацька не просто створила ансамбль, вона підняла наше село на новий культурний рівень. Це – не один рік, це – чверть століття напруженої праці.
Дмитро Кіров, сільський голова с. Нові Трояни:
– Я якось запитав у Вікторії Володимирівни, чому в репертуарі мало народних танців? Адже наш район – багатонаціональний, і це – затребуваний напрям. А вона відповіла: «Щоб поставити болгарський танець, треба бути болгарином». Абсолютно права! Основні напрями Алавацької – естрадні та бальні танці. І це в неї виходить краще від усіх. У нашому районі аналогів «Натхненню» немає.
…І знову нахлинули спогади:
Сніжана Скорич, завуч Болградської гімназії:
– Пам’ятаєте часи, коли в Україні були віялові відключення електроенергії, і села на тривалий час поринали у темряву? А якщо попереду – відповідальний виступ? Ми репетирували вдома у Вікторії Володимирівни, включивши від акумулятора маленьку лампочку. Замість музики – «раз – два– три». Незважаючи ні на що, ансамбль жив і працював. І зараз ми із чоловіком танцюємо в ансамблі.
Володимир Алавацький, чоловік Вікторії:
– Бувало, повертаюся з роботи стомленим, а вдома – ніби швейна майстерня. Хтось шиє нові костюми, хтось вишиває. По очах Вікторії я розумію, що вечері немає. І сьогодні вже не буде. Нічого не поробиш – черговий концерт…
Устаткування зали, купівля тканин і фурнітури, пошив костюмів – усе це чималі гроші. Збирали кошти усією громадою, але прибутки у сільських жителів невеликі, тому те, чого бракує, як правило, додавав Володимир – даючи кошти зі свого невеликого бізнесу.
Сьогодні Вікторія Алавацька веде в цілому сім груп – три в сільському Будинку культури, чотири – у Болградському центрі дитячої та юнацької творчості. Це 100 танцюристів у селі та 150 – у райцентрі. Тільки в ювілейному концерті взяли участь чотири покоління Залізничного – малята, середня група, старша і доросла. За багаторічну самовіддану працю в культурно-естетичному вихованні молоді і на честь 25-річчя зразкового ансамблю «Натхнення» В. Алавацька нагороджена Почесною відзнакою Одеської облради.
У Вікторії є мрія – відкрити в Болграді свою школу хореографії, і, безсумнівно, це їй вдасться.
…А чим же закінчилася історія Алавацьких? Про це нам розповіла сама Вікторія Володимирівна:
– Коли молодший син закінчив школу (у нас із Володею два дорослі сини), ми поїхали до Києва подавати документи до політехнічного. Чоловік зупинив машину біля педуніверситету імені М. Драгоманова і наполіг на тому, щоб я… теж подала документи. До іспитів залишалося два тижні, але Володя спокійно сказав: «Нічого, я все беру на себе, а ти – готуйся». Так у нашій родині з’явилося три студенти – два сини і я, їхня мати. Час летить швидко, університет я вже закінчую. З нетерпінням чекаю літньої сесії. Справа в тому, що старший син уже одружився, у нього народився синочок, мій онучок Артем. Поїду захищати диплом – побачу онука.
