Хотілося летіти птахом…
Степанида Ларіонівна Філюк народилася 1926 року в селі Боровенська Гута КаміньКаширського району Волинської області в сім’ї, де виховувалося 11 дітей. Тож із раннього дитинства доводилося багато працювати, допомагати батькам по господарству. Та й часи тоді були нелегкими, але найважче і найстрашніше, роковане долею, було ще попереду.
Коли надійшло повідомлення із сільської ради (на той час у селі ще не було радіо), що розпочалася війна, для юної Степані було перекреслено всі мрії та віру в щасливий завтрашній день.
Старший брат був на фронті, а її, 16річну юнку, забрали на каторжні роботи до Німеччини. Ще коли бранців гнали юрбою до місця призначення через ліси, можна було спробувати втекти з полону, але Степаня побоялася це зробити. Адже німці нікого не жаліли й погрожували розстрілювати сім’ї втікачів. Дівчина залишилася в неволі, бо побоялася ризикувати життям рідних. Аж до закінчення війни тяжко працювала на військовому заводі, розташованому за 120 кілометрів від Берліна.
Окрім того, що працювати було неймовірно важко і фізично, і морально, полонених морили голодом (на добу – літр супубаланди з брукви чи буряку та капусти, шматочок хліба) і холодом. По дорозі від барака до заводу, по якій їх, голодних і виснажених, гнали озброєні конвоїри, росли плодові дерева. Але зривати фрукти було суворо заборонено. Тих, хто наважувався на такий крок, відразу ж косила автоматна черга.
Попри все це остарбайтери, серед яких були не лише прості сільчани, а й лікарі, вчителі, інженери та інші представники інтелігенції з різних міст України, не впадали в розпач. Як тільки могли, вони намагалися нашкодити фашистам, підриваючи котли із сировиною, зокрема з кислотою. Але ж таким чином завдавали шкоди і своєму здоров’ю. Тож Степанида Ларіонівна неодноразово отруювалася. Проте вижити, мабуть, допомагало не переборене ніякими поневіряннями бажання повернутися додому, до рідні. А ще – непохитна віра у перемогу. І вона, довгоочікувана і бажана, все ж таки прийшла.
6 травня 1945 року всіх полонених відпустили на волю. Радості, яка переповнювала зболену душу дівчини, не було меж. Але в той же час було дуже шкода тих, кому не пощастило дожити до цієї миті, коли відчуваєш себе вільною людиною. А коли через три дні, 9 травня, Степанида Ларіонівна дізналася, що війну остаточно закінчено, тягар упав з її душі. Хотілося розкинути руки, ніби крила, і птахом летіти до рідної землі, обіймаючи зустрічний вітер свободи і добрих змін. Повернувся додому і брат, але з численними пораненнями, які залишили слід на все життя.
Степанида Ларіонівна не може згадувати той період свого життя без сліз. Хоча стільки років минуло, але час, найкращий лікар, так і не зміг зцілити зболену душу. Зарубцювалося, затягнулося, але осколок війни й досі ниє у грудях. Адже ніщо і ніколи вже не зможе повернути втрачені на чужині здоров’я, молодість і розстріляні мрії…
Нині Степанида Ларіонівна Філюк мешкає у Ширяєвому, куди її у післявоєнні роки закинула доля, біля своєї доньки. Зараз їй уже 85 років, але вона ще й досі порається по господарству, допомагає обробляти город. А радості й сил жінці додають п’ятеро онуків і четверо правнуків.
Дарія ПОГОРЄЛОВА, Ширяївський район
У люблячій родині й старість на радість
Щороку на проводи Марія Сидорівна Бондаренко квапиться з Одеси до Любашівки, щоб вклонитися рідним могилкам. А потім до самої осені гостює у своєї любашівської племінниці і похресниці Лариси Петрівни та її чоловіка Віктора Леонідовича Лянних. У їхній щедрій та гостинній хаті бабуся Маня 17 липня відсвяткує свій 90річний ювілей.
Вона була найстаршою дитиною у простій селянській родині Сидора і Валентини Непом’ящих. Її батьки з ранку до смерку поливали потом клаптик власної землі та поралися по господарству. Лиш Маруся зіп’ялася на ноги, їй вже доручили бавити молодших сестричок і братиків. Усіх вибавила: Петра, Івана, Ганну і наймолодшу Раю.
За домашніми клопотами незчулася, як і чотирикласну освіту здобула. А коли зозуля прокувала їй дванадцять літ, дівчинку записали в штат нещодавно утвореного місцевого колгоспу «Більшовик» і поставили на норму. Згадує Марія Сидорівна, що завиграшки сапала довгі гони соняшнику, буряку та кукурудзи, городину, в’язала снопи та складала в копи. Ще й матері допомагала. У вісімнадцять років засватав її молодий тракторист Василь Овсійович Вигнанюк, невдовзі і побралися.
Війна почалася, коли їхній донечці Валюшці не виповнилося й півтора року. Разом з чоловіком подалися на фронт брати та ще багато односельців. Жінок і дівчат возили копати окопи і протитанкові рови в район села Антонівки, на круті береги річки Кодими. Та, на жаль, це не зупинило ворога.
Березнева, слякотна весна 1944 року принесла з собою радість визволення Любашівки від німецькорумунського ярма. Прийшла звістка від чоловіка. Писав, що воює танкістом, воює добре і скоро дійде до Берліна. Не судилося. Встиг лише прислати матері 500 карбованців, дружині – дві тисячі. Вдалося справити одежину для себе і для доньки. Загинув Василь в якомусь кровопролитному бою. Де, бабуся не пам’ятає, бо похоронка загубилася. Тільки його ім’я з іменами інших солдатів викарбувано на селищному меморіалі.
Повоєнне життя запам’яталося Марії Сидорівні виснажливою працею. Відбудова поруйнованого господарства лягла на тендітні плечі жінок. Перед посівною вдові Марії доводилося своєю корівчиною орати колгоспну ниву.
Якось навесні леміш плуга вивернув протитанкову міну, яка, вибухнувши, розірвала на шматки плугарку Катерину. Погоничку Маню контузило, численні дрібні осколки вп’ялися в ноги.
Два тижні не могла вимовити й слова постраждала жінка. Лікарі зуміли витягти більшість осколків, але деякі залишилися «на пам’ять». Років з п’ять тому кілька з них, що тривожили скалічену ногу, вийняв хірург. Через те поранення сьогодні бабуся пересувається з допомогою милиць і частково втратила слух, але… не оптимізм і жагу до життя.
У 1947 році, коли сердечні рани зарубцювалися, Марія Сидорівна вийшла заміж за водія Григорія Петровича Бондаренка. Сорок один рік у любові та злагоді прожили вони. Її обранець був не лише люблячим чоловіком, а й дбайливим батьком для обох дочок. Сьогодні тішиться старенька двома онуками і п’ятьма правнуками. Радіє любашівською ріднею, яка завжди її тепло приймає і турбується про неї.
У свої 90 літ бабуся Маня усміхається кожному новому дню і бажає всім прожити не менше, ніж вона.
Юрій НІКОЛАЄВ, Любашівський район
