…І зараз люблю поблукати лебедівськими пляжами, подивитися, як на пароплавській базі «Восток» відпочивають моряки, їхні сім’ї. Що змінилося? Наказала довго жити, на жаль, рятувальна служба. Усе за горезвісною приказкою: «порятунок потопельників – справа рук самих потопельників».
Нас і тоді, у далекі 70ті, начальство не жаліло, вважаючи відвертими ледарями. Так зване пляжне устаткування діставалося у боротьбі. Згадували про рятувальну службу, коли щось траплялося, особливо із можновладцями або їхніми родичами. Пам'ятаю, звела судорога ногу дівчинці, а вона виявилася донькою одного з керівників Ренійського порту. Витягли її мої матроси. Через кілька днів одержали від ренійців підвісний мотор «Вихор».
Давно помітив, що, коли рятувальна шлюпка мирно погойдується в акваторії пляжу, матерям спокійніше за своїх пустотливих дітей, та й досвідчені плавці почуваються впевненіше.
Перебираю старі фотознімки. Ось наша команда 60х років. І Вірочка. Так, на пляжі був медпункт, у це важко зараз повірити. І була медсестра, готова надати першу допомогу (порізи, теплові удари та інші «аварії»). Це було, було… Та що там медпункт – туалету немає в прибережній зоні, примітивних лавочок, грибків. Модернізація баз відпочинку триває, з'явилися «люкси», натомість дно моря не розчищене. Розповідаю молоді, що Дунайське пароплавство щовесни надсилало водолазів. Слухають, вірять не дуже. Виручають тузлівські хлопці, пірнають, витягають шматки арматур, здають на металобрухт. Прикмети часу…
Тому і виїздять наші земляки до далекої Анталії, де таке ж тепле море, лише пляжі обладнані для відпочинку, і менше шансів потонути.
Що ще нового? Більше стало перевіряльників від пароплавства, менше – тих, хто допомагає. Така ось «картина олією», як говорив персонаж відомого фільму.
