Бог дає віку, а люди дають шану

Іулита Євстафіївна Чумак належить до категорії тих жінок, які ніколи не приховують свого віку. І про свою 105­ту річницю теж говорить з гордістю. А чом би й ні? Бог дає віку, а люди дають шану. Ось і вітання з днем народження отримала від самого Президента України Віктора Федоровича Януковича. А вручив його іменинниці голова Балтської райдержадміністрації Василь Маркович Бабанський. Разом з ним вітали старійшину села голова райради Валерій Анатолійович Желіховський, заступник голови райдержадміністрації Ірина Леонідівна Балагула, сільський голова Зінаїда Яківна Бурдіян. Розмаїття квітів, щедрі дарунки, задушевні пісні, які лунали у виконанні культпрацівників сільського Будинку культури – все це додавало снаги іменинниці і вкотре переконувало, що життя любить того, хто за нього бореться…

Літа промайнули, мов птахи у небі. Бог відміряв всього потроху: смутку і радості, горя і щастя. Голодомори, лихоліття війни, руїна, становлення колгоспів, повоєнне відродження, і нелегкий шлях до здобуття державності Україною – всі ці віхи історії країни з повним правом вписані в сторінки історії родини Білецьких­Чумаків. Випробувань, які випали на долю їхнього покоління, вистачить не на одне життя.

Тут, у селі Сінному, народилась Іулита Євстафіївна. Тут, на своїй батьківщині, зустріла своє перше і єдине кохання. Сильвестр Тимофійович Чумак працював на той час бухгалтером у колгоспі, а його суджена – нормовицею. Йому було 20, їй 18, коли вони стали на весільний рушник. Подружжя виховало шестеро дітей – четверо доньок і двоє синів – у любові і злагоді.

Життя біжить, як музика дзвенить, говорить іменинниця. Повиростали діти, знайшли своє покликання хто де. Тож у родині є свої шахтарі, доярка, торговельні працівники, міський голова. Ось тільки немає серед дітей майстра­кошикаря, цим ремеслом славився на всю округу її батько Євстафій Білецький. А може до когось з онуків чи правнуків прийде те уміння, сподівається старійшина роду.

– Це день довгий, а вік короткий, – каже Іулита Євстафіївна, розмірковуючи про життя­буття. – Роки, мов гірські потоки. Не вгледіла, як прийшло сторіччя, як розпочала друге. Була молодою, моторною, а тепер хіба що курям можу зерна сипнути. Та я радію життю. Світ білий – такий милий.

Діти не залишили Іулиту Євстафіївну саму. До неї з Одеси переїхала донька Ольга Сильвестрівна. Піклуються про свою бабусю і онуки Олег та Славко П’ятківські. Часто з’їжджаються до бабусиного обійстя всі сімнадцятеро онуків і двадцятеро правнуків. Тоді у хаті, як у вулику, кожен щось робить, кожен має свою справу. А теплими літніми вечорами посідають під хатою, та й затягнуть бабусину улюблену: «Знову наснилось дитинство, тепле, як гарна весна»…

Бабуся Іулита у свої 105 літ не скаржиться на пам’ять, і споконвічна жіноча мудрість теж при ній. Ніколи ні з ким не сварилась, не пліткувала. Завжди була у праці і ще у сто років виходила поратись на городі. Хочете знати секрет довголіття?

– Та ніякої таємниці немає, – каже бабуся.

– Все ясно, як Божий день, – вміння радіти життю, сонцю, небу, хлібу на столі, прощати і любити людей, мати в серці милосердя.

За цими нехитрими заповідями і вікує проста селянка з прекрасним іменем святої Іулити.

Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей», Балтський район

До них щастя приходить у травні

Жителі села Осички Петро Григорович і Ніна Василівна Кіряки прожили в любові та злагоді п’ятдесят два роки. Далеко не кожному випадає таке щастя, і, мабуть, без секрету тут не обійшлося. Подружжя вважає, що головним у сімейному житті є розуміння, повага одне до одного, терпіння та вміння пожаліти. На запитання, чи існує любов після п’ятдесятьох, відповідають: «Так, існує». Ніна Василівна пояснює: «Любов – це вміння постояти один за одного, це взаємність у всьо­му. Це стан, коли ти навіть не уявляєш свого життя без нього. Любов – це коли і в вогонь, і в воду, щоб тільки бути завжди разом».

Два роки тому відсвят­кували свій ювілей – золоте весілля. Організували весілля для них діти. Все було так само пишно і врочисто, як і колись: був ве­сільний коровай, вінок, букет, свічки і музики. Вітали в цей день їх всі родичі, близькі та друзі. Всім відомо, що золото – це дорогий метал. Для того щоб досягти цього весільного ювілею, прожити півстоліття разом, потрібна особлива «ковкість», м’якість характеру, незмінність відчуттів навіть тоді, коли не все так гладко. «Було солодко, було й гірко, але ми завжди разом тримаємося», – говорить Ніна Василівна.

А почалося все 24 травня 1958 року. Петро прийшов з армії і почав працювати в колгоспі помічником бригадира. Ніна в цей час теж працювала в колгоспі. Петро Григорович роз­повідає, що вперше побачив Ніну на полі, біля Південного Бугу, коли прийшов про­віряти норми. Ніна виса­пала тоді весь наділ за один день, чим і привернула до себе увагу хлопця.

– Як побачив я її, так все і закрутилося, – пригадує наречений з п’ятдесятилітнім стажем.

Познайомилися, розго­ворилися, сподоба­лися одне одному і почали зустрічатися. Рік зустрічалися, а потім вирішили побратися. Петрові було двадцять три, а Ніні – сімнадцять років, коли вони зіграли своє весілля. Досі пам’ятається білосніжна сукня, весільний вінок на голові молодої, розкішний костюм нареченого, багато посмішок і радість від усього дійства.

– Ми були дуже щасливі у той травневий день, адже розуміли, що вже завжди будемо разом, – знову повертає у спомини Петро Григорович.

– Святкували три дні май­же всім селом. Наше весілля було першим ком­сомольським весіллям, про яке в той час навіть у газеті «Чорноморська ко­муна» написали, – додає Ніна Василівна.

Згодом Кіряки спорудили власний будинок, почали хазяйнувати. З роками машину придбали. Не все в житті легко складалося, але вони пройшли усі випробування, всі труднощі, що випадали на долю. Виростили двох прекрасних доньок, і нині мають четверо внуків. Дідусь із бабусею дуже люблять своїх внучат. Ніна Василівна згадує: «Як маленькі були, дуже полюбляли, як бабуся розповідала казочки. Сиділи на лежанці і уважно слухали». Нині вони вже зовсім дорослі. Ось у травні цього року Петро Григорович і Ніна Василівна відсвяткували аж два весілля – внука Олексія і внучки Алли. Травень для родини – місяць особливий. Петро Григорович і Ніна Василівна самі стали на весільний рушник у травні. Своїх дочок цього місяця повіддавали заміж і внуки одружилися теж у травні. Чи це збіг обставин, чи їхня сімейна таємниця? Відповідь на це запитання знають тільки вони.

Тетяна ГРАБОВЕНКО, село Осички,Савранський район