Батьківщина наша там, де спільні біль і радість
Раїса Кіріяк належить до тих іноземців, котрі переїхали в Україну на зорі її незалежності. Сім’я, в якій виховувалось шестеро дітей, сподівалась на щасливе життя у вишневому краї, серед щедрих людей, на багатій землі і прагла віднайти тут свою другу батьківщину.
Так, Кіріяки з Молдови купили хатину у Загнітківському яру, де протікає річечка Майстриха. Саме навколо неї (за історичною версією) осів загін козака Нитки і від цього походить назва села Загнітків. Тут оселилась і сім’я Сергія та Раїси Кіріяків. Непоказна хатина перетворилась на райський куточок, його створила господиня власними руками. Раїса Григорівна за фахом – штукатурмаляр, за покликанням – і швець, і жнець, і на дуду грець. Вміє не тільки гарно оздоблювати будинки (що дало шанс сім’ї вижити у нелегкі для неї часи), а й готує смачні обіди, використовуючи секрети молдавської та української кухонь, гарно вишиває, співає і майстерно читає гуморески. Талант акторки і привів її на сцену Загнітківського Будинку культури, де вона виступає у жіночому вокальному ансамблі, захоплююче читає гумористичні монологи, бере участь у інших заходах культпрацівників.
Та до цього була нелегка дорога серед життєвих буревіїв. Тоді, коли чоловік знайшов собі іншу, залишивши її борсатись у тенетах розпачу з шістьома дітьми, вона гадала, що жіноче щастя від неї відвернулось. Але рук не опускала, бо треба було давати лад дітям, які, відчуваючи своїми дитячими серцями мамин біль, якось особливо слухалися її, і це додавало їй сил. Працювала за наймом. Творча фантазія буяла, і кожен селянський будинок, якого торкалися жіночі майстровиті руки, ставав справжнім мистецьким шедевром. На зароблені кошти і виживали. Проте ні, вижили скоріше завдяки щедрості, милосердю і любові односельців. Адже загнітківці славляться вмінням підтримувати добросусідські стосунки, жити по совісті. Тож люди не залишились байдужими до сім’ї, яка прагла знайти прихисток тут, на їхній землі. А тому, хто чим міг допомагав Раїсі ставити діток на ноги. Хто яєць принесе чи хліба, хто квасолі чи шматок м’яса, хто просто розрадить добрим словом.
Діти зростали, радували успішним навчанням, зразковою поведінкою. Душевна рана гоїлась. Одним з тих, хто допомагав багатодітній матері, був самотній тракторист Василь Мельник. Правду кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Їхня приязнь згодом переросла у кохання. Так вони поєднали свої долі.
Сьогодні її хата – повна чаша. Повна не тільки добром, а й любов’ю і взаєморозумінням дітей, які вдало поодружувалися. Зростають семеро онуків. Всією великою родиною вони часто збираються за довгим столом у материнській хаті, діляться новинами, радіють успіхам кожного. З особливим благоговінням діти ставляться до матері. Наприклад, коли Раїса Григорівна брала участь у конкурсі «Супербабусі», вона мала надійну групу підтримки.
– Я дуже вдячна всім людям села за те, що допомогли моїй сім’ї не тільки вижити, а й прижитися, як калині біля річки, на українській землі. Змінюються уряди, змінюються символи, та залишаються люди, народ, який живе і працює, вирощує хліб, виховує дітей, прагне своєю працею зробити життя для майбутніх поколінь кращим за наше. Залишаються людські стосунки, які допомагають знайти себе, своє місце на землі. А у моєму випадку – знайти свою другу батьківщину. Адже Батьківщина – це там, де тебе розуміють з півслова, де спільні біль і радість, – ділиться сокровенним проста селянська жінка Раїса Кіріяк. І слова її сповнені одвічної народної мудрості.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей», Кодимський район
І це вже – назавжди!
Порядність та чесність для нього завжди були головним мірилом глибинної суті будьякої людини. Таким його виховали батьки. Таким він залишився і в свої 65 років, понад половину яких віддано авіації.
Про небо Володимир Амбарцумович Нікогосян – ветеран ВПС, підполковник у відставці справді мріяв з дитинства. А коли почув у свої тодішні 15 років голос Левітана про перший політ людини в космос – вирішив остаточно: лише небо, і вище неба! З рідної Вірменії приїхав в Україну, з якою поріднився назавжди. Шукав своє щастя в Харкові. Фортуна Володі посміхнулася: він був зарахований до вищого військового авіаційного училища. Навчався разом з майбутнім космонавтом Олександром Волковим. Минулого року на 80річчі училища вони знову зустрілися як старі добрі друзі. Були на ювілейному святкуванні космонавт Олексій Леонов, маршал Євгеній Шапошников. А наприкінці серпня назріває ще одна хвилююча поїздка на зустріч випускників, 45 років тому зарахованих наказом в училище.
Скільки ж усього за ці роки було в долі кожного з них! У Нікогасяна позаду служба в Білорусі, Угорщині, Забайкальському військовому окрузі, де він не розмірковуючи дав свою згоду пройти комісію для зарахування в космонавти. І успішно пройшов цей дуже суворий іспит. Лише свою згоду – одну з незаперечних умов – сім’я Володимира категорично не дала. Але з небом це не розлучило. Літав на Міг21, Міг23, оберігаючи мирне небо над прекрасною Україною. В арсеналі військового льотчикавинищувача 125 стрибків з парашутом. Під час проходження служби в Арцизі був керівником польотів в авіаційному штурмовому полку. В Арцизі живе й донині. І страждає від знищення такого потужного в Україні авіагарнізону. З його потужною матеріальнотехнічною базою, численними будівлями, аеродромом, злітною смугою, що дозволяла сідати найбільшим літакам типу «Боінгів». Неправильно це. Не погосподарськи, не подержавному, вважає він.
І все ж таки, після розвалу СРСР, Україну, що стала другою домівкою після Вірменії, Володимир не залишив. Хоча пережив і ще дві страшні втрати – смерть єдиного сина та дружини. Час лікує будьякі рани, і сьогодні він не самотній. З ним завжди поруч улюблена, розумна, нескінченно турботлива дружина Ірина, головні достоїнства якої – вміння слухати, зрозуміти та підтримати.
А зі своїм селищем у Вірменії Володимир зв’язок підтримує. Там, як і раніше, живе його брат Юрій – афганець, відважний воїн десантноштурмового батальйону спеціального призначення. Зараз служить у прикордонних військах. Володимир пишається Юрієм. Звичайно, хотілося б зустрітися. Але скористатися літаком не по кишені. А поїзди через сонячну Грузію не ходять і залишилися лише в спогадах про той час, коли дружба і єдність між двома цими країнами були непорушними.
– Моя тітка, – згадує не без смутку Володимир, – жила в містечку на перетині трьох кордонів – з Азербайджаном, Грузією та Вірменією. Світлим був той час. Моя перша дружина була українкою, Ірина – болгарка. Але хіба для нас це має значення? Мені дуже імпонує, що в Україні, зокрема і в Бессарабії, дружно живуть люди різних національностей. Мир – на першому після хліба місці за значимістю. Тут, в Арцизі, мій дім, друзіоднополчани, рідна земля та блакитне до синяви, яке й може бути лише в Україні, небо. І це вже – назавжди.
Таїсія Баранова,спецкор «Одеських вістей»,м. Арциз
