Олександр Мардань – сучасний одеський драматург, чиї п'єси, на думку багатьох цінителів театрального мистецтва, «завжди влучають у проблему». У них немає помпезності та нещирого пафосу. Вони реалістичні, людяні, зворушливі. Головні герої – наші сучасники. Кожен із нас у них може впізнати самого себе, або свого знайомого, а може, і просто сусіда за сходовим майданчиком. Вистави за п'єсами Олександра Марданя «Лист ожиданий», «Последний герой», «Дочкиматери», «Борщ в четыре руки» та багато інших із успіхом ідуть у СанктПетербурзі, Москві, Києві, Єрусалимі, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Уссурійську, Читі, Ставрополі, Котласі, Кірові, Луганську, Донецьку… – загалом близько 60 вистав у 10 країнах. Із творчістю Олександр Мардань успішно поєднує й підприємницьку діяльність – він керівник одного з багатопрофільних комерційних підприємств. А ще він один із «батьків» Міжнародного театрального фестивалю «Зустрічі в Одесі», який традиційно, уже вшосте, проходить у нашому місті.
Сьогодні драматург Олександр Мардань – гість нашої редакції.
– Олександре Євгеновичу, у Вас інженерна освіта. Ви не навчалися в літературних вузах. То звідки ця майстерність театрального письменника?
– Якось народний артист Росії Олег Павлович Табаков, який багато викладав у театральних школах США, був зазначив, що американці – наївні люди, бо вважають, буцімто кожного можна навчити грати на сцені. Насправді ж навчити грати неможливо, якщо в людині це вміння вже не закладене від народження. Що ж стосується літературних вузів, то вони, на мій погляд, готують професійних читачів, а не письменників, бо стати письменником, точно так само як і справжнім актором, навчити неможливо. Писати вміють усі, починаючи з 67 років. А от письменник – це людина, яка вміє правильно добирати слова. Інакше це не письменник, а графоман. Для мене ж література й драматургія – одне з найулюбленіших захоплень.
– А коли з'явилася ця потреба – «правильно добирати слова»?
– Вона є завжди. Адже всім потрібен хтось, кому б можна було розповісти про себе. Письменник, про кого б він не писав, тією чи іншою мірою пише про себе. Наприклад, коли у Флобера запитували про мадам Боварі, він відповідав: «це я». Точно так само говорив і про Анну Кареніну Лев Миколайович Толстой. Про що б не говорив у своїх творах письменник, він говорить про себе, про своє світовідчуття, про свої переживання, вкладаючи свої думки у вуста героїв, у їхню поведінку.
– Олександре Євгеновичу, у чому, повашому, привабна сила театру? Чому одні люди все своє життя присвячують тому, що втілюють чужі образи, чужі долі, а інші приходять і з задоволенням дивляться на це, плачучи, сміючись, аплодуючи?
– У цьому загадковість театру. З одного боку, театр, безумовно, – гра, причому одна з найулюбленіших людством. Але театр – іще й Храм. На відміну від Храму Господнього, куди люди приходять для спілкування з Богом, до театру приходять для спілкування з людиною, в надії знайти якісь відповіді на свої життєві питання. Відомий факт: Йосип Сталін 16 раз відвідував виставу за «Білою гвардією» М. Булгакова у Московському художньому театрі. Він що, не зрозумів зміст із першого разу? Впевнений, що зрозумів. До речі сказати, і деякі з вистав нашого Російського театру мають своїх постійних глядачів, яких уже при вході впізнають білетери. Мабуть, це свідчить про те, що театр має ще й якусь психотерапевтичну особливість.
У театрі є те, що не замінить ніякий сучасний кінематограф, – живе спілкування. Є ті незримі енергетичні хвилі, які йдуть зі сцени та повертаються до акторів із боку глядачевої зали.
– В останні роки з театральної сцени звучать не тільки літературні тексти, але й досить специфічна лексика, зокрема й нецензурна? Що це? Бажання догодити поганому смакові частини публіки чи спроба вижити в чинних економічних умовах, коли культура, зокрема й театри, фінансуються за «залишковим» принципом?
– Головна формула рентабельності театру не в податку на додану вартість або в податку на прибуток, а в тому, що чим більше глядачів у театрі, тим менше ув'язнених у тюрмах. На театрі держава заробити не може й не мусить. Це однаково що намагатися заробити на початковій школі. Держава, яку людина придумала не для того, щоб на землі був рай, а для того, щоб на землі не було пекла, за тисячі років свого існування зрозуміла, що початкова школа, початкова освіта має бути обов'язковою. Гадаю, держава мусить усвідомлювати, що театр – такий же державний інститут, як і початкова школа, прокуратура, суд або міліція.
З одного боку, театрові не слід бути нудним, не слід бути паразитом, але з іншого боку, без державної підтримки театр існувати не може.
Я категорично проти ненормативної лексики, насильства на сцені, чим дуже сильно зловживає таке явище, як «нова драма». Але, мабуть, це виникає через те, що театр намагається вижити. Тому справа не так у поганому смаку художніх керівників театрів, як у потребі заробити грошей. Завдання драматичного театру – не здивувати глядача, а зворушити, змусити задуматися, достукатися до його таємних струн. Театр не мусить суперничати із цирком або естрадою. Я не використовую у своїх п'єсах «сильних» прийомів. У мене не страждають і не ридають діти. Мені цікаво інше. Я знаходжу ті пограничні ситуації, у яких реалізм переходить у символізм. Іноді в себе запитую: «Ось ти написав п'єсу, театр її поставив. Світ змінився? Ні. Світ залишився таким же, яким був? Ні. Бодай ледьледь, але змінився, бо із зали вийшли нехай лише кілька чоловік, які стали трішки іншими.
– Чи траплялося таке, що, скажімо, вистава, поставлена за Вашою п'єсою, здалася Вам досить далекою від того, про що Ви хотіли розповісти?
– Є така формула театрального квадрата, коли автор пише про себе, режисер ставить про себе, актор грає про себе, а глядач дивиться про себе. Я розумію, що режисер ставить про себе, оскільки ми з ним не сіамські близнюки… Іноді мені щось подобається в постановці, іноді – подобається все. А трапляється й так, що жодних позитивних емоцій постановка в мене не викликає. Проте я розумію, що виставу ставлять не для мене. Головне, щоб вона сподобалася глядачам.
