– Як швидко летить час, – зауважую в розмові з власницею магазину «Наследник» Ларисою Українською. – Ніби вчора було відкриття, а вже п’ять років минуло.
– Не п’ять, а шість, – уточнює жінка. – І для нас саме це число є ювілейним, бо діти, задля яких ми й відкрили магазин, ідуть до школи у шестилітньому віці. Шість років для них – це переконливий показник їхньої «дорослості». Тож ми і святкуємо свій ювілей разом із ними.
Здається, незначна подробиця, а свідчить багато про що. До того ж факт не випадковий. До переїзду в Саврань Лариса у своєму рідному Первомайську працювала вихователькою дитячого садка. До дітей була душею прив’язана, і вони віддячували їй тим же. Батьки, дізнавшись, що Лариса Ростиславівна за сімейними обставинами виїжджає із міста, просили довести групу їхніх малюків до випуску із дитячого закладу, і вона зважила на це. Бо й сама шукала причину, аби затриматися, щоб підготувати дітей до такого пам’ятного у їхньому житті заходу – випускного ранку.
…Ювілей магазину проходив організовано, за продуманим сценарієм. У малечі та їхніх батьків очі розбігалися від нового поповнення товарів – дитячого одягу, іграшок, шкільного приладдя. На полицях красувалося багато речей, привезених на замовлення покупців. До того ж кожен із маленьких відвідувачів одержував подарунок, міг розказати віршик чи проспівати пісеньку. В магазині – гарно, тепло і затишно. Продавці – усміхнені, посвятковому причепурені. Відразу відчувається, що колектив тут дружний, щиро вболіває за свою роботу.
Але такий результат був досягнутий не відразу. По приїзду в Саврань Ларисі довелося торгувати на районному ринку в палатках, де діставали і холод, і спека. Окрім того, жінка ще й знімала на відеокамеру весілля, інші сімейні врочистості, що теж приносило певний прибуток. Нелегко було у той складний перебудовний період. Та допомагали врівноваженість, витримка, діловитість. Поступово напрацьовувалися партнерські відносини, з’являвся досвід.
А згодом про Ларису Українську в районі заговорили як про людину справи, успішного підприємця. Саме такою її знала і я. Через те, мабуть, врізалися в пам’ять окремі епізоди. Одного разу, вже беручи активну участь у суспільному житті району, Лариса знімала на відеокамеру роботу виїзної координаційної ради. Захід суто діловий, офіційний. І як я здивувалася, коли побачила, що, скориставшись вільним часом, жінка обережно націлила свій об’єктив на метелика, який сидів на польовій квітці…
Пригадавши це і спостерігаючи за Ларисою під час свята «Наследника», зрозуміла, що із сприйняттям виробленого у суспільстві стереотипу певної людини ми часто губимо уміння побачити те, що відбувається у її душі. Адже для загалу Лариса Українська – успішна бізнеследі. А виявляється, вона ще й он який романтик!
Нині Лариса Ростиславівна Українська – депутат районної ради, очолює постійну комісію з питань комунального господарства, будівництва та архітектури. Веде спонсорську діяльність. Має авторитет серед населення. На День незалежності України її нагородили Почесною грамотою обласної ради, має вона грамоти і від райдержадміністрації та районної ради, цінні подарунки. Нинішнього року, коли до Дня підприємця її кандидатуру знову висунули на нагородження, вона сказала: «Я пропоную нагородити грамотою бухгалтера нашого магазину Лідію Кравець. Вона гідна того».
Про своїх працівників Лариса відгукується найкращими словами, а про Ліду розповідає з особливою гордістю. «Ми працюємо разом з дня відкриття магазину. Були й важкі періоди, але я завжди покладалася на неї і як на фахівця, і як на людину. Надійна вона, глибоко порядна».
Грамоту районної ради Лідії Кравець вручив голова райради Микола Бадюл, завітавши у колектив. «Це дуже правильно, – каже власниця магазину. – Людям подобається, коли до них приходять посадові особи, цікавляться їхніми справами».
…Тим часом свято завершилося. Ми з Ларисою розмовляємо в її робочому кабінеті.
– Ларисо, скажіть, а в юнацькі роки про що мріяли, ким хотіли бути? – запитую, очікуючи чогось неординарного. І не помилилася.
– Стюардесою, – після деякої паузи і вагань чую у відповідь. – Мені дуже хотілося бачити землю з висоти пташиного польоту. Адже звідти все виглядає зовсім інакше.
А на прощання вона сказала:
– Я щаслива. Знайшла себе в роботі, в суспільстві, в сімейному житті. І ще я усвідомила, що треба уміти прощати і ні на кого не тримати зла.
Ось така її життєва філософія.
