10 жовтня виповнилося 90 років Катерині Власівні Новиковій. Вона належить до покоління, на долю якого випали нелегкі випробування голодом 30х років, коли люди пухнули, і доводилося, щоб вижити, їсти навіть траву. І, звичайно, – випробування війною.
Катерина Власівна добре пам'ятає, як опинилася в Німеччині. Везли їх туди в жахливо брудних вантажних вагонах, які раніше призначалися для перевезення худоби. Потім німецький бюргер, уважно розглядаючи зуби, як у тварин, вибирав собі працівників. Щупленька, тендітна Катя навіть не розраховувала, що її візьмуть. Адже у протилежному разі їй загрожувала небезпека опинитися у концентраційному таборі. Але німець відібрав її разом з іншими жінками. Робота на його подвір'ї виявилася дуже важкою. Але все одно був шанс вижити: щоб люди могли трудитися, їх якось годували.
Якось під час вечері німець поскаржився, що його працівники спочатку очищають варену картоплю від шкірки, а потім уже з'їдають її. А треба було, щоб їли повністю. Так раціональніше. Катерина Власівна, яка в школі взагалі навчалася відмінно та ще й вивчала німецьку мову, відповіла, що так поводитися некрасиво. Німець і вся його родина буквально заціпеніли: ну ніяк вони не очікували від своєї робітниці доброго знання німецької. Адже за їхніми уявленнями люди з окупованих територій, що опинилися у становищі рабів, не мали б уміти ні читати, ні писати.
Катерина Власівна закінчила педагогічний інститут. Цей вибір вона зробила завдяки своїй учительці Юлії Павлівні Селівановій, з якою листувалася багатобагато років. Катерина Власівна викладала в школі українську мову та літературу. Педагогом, істориком, був і її чоловік Іван Данилович – учасник боїв на Курській дузі, Сталінградської битви та форсування Дніпра. Учительська родина, у якій виховувалося троє дітей – сини Олександр і Валерій, дочка Алла, жила скромно – котлети вдавалося зробити тільки на великі свята. Але не це було в родині головним.
– Одними із найяскравіших стали для мене спогади про те, як мама перевіряла роботи своїх учнів, – говорить дочка Катерини Власівни Алла. – Я, ще зовсім маленька, засинала, бачачи, як вона схилилася над стосом зошитів. Посплю трішки, прокидаюся, а мама все ще працює. І так до самого ранку. Тато нам, маленьким, багато розповідав про війну. Було, звичайно, страшнувато, але ми дуже ним пишалися.
Катерина Власівна та Іван Данилович намагалися навчити своїх дітей посправжньому дружити. Так, у них вдома навіть виходила власна газета «Колючка». Замітки про події в родині та карикатури кріпилися колючками акації, які легко заміняли шпильки. І кожен мав право висловитися з будьякого приводу: хто і що зробив не так або, навпаки, зробив правильно. Загалом, такий домашній ВТК виходив. І звичка радіти й разом шукати найправильніших розв’язків у життєвих ситуаціях, прищеплена батьками, збереглася у дітей Катерини Власівни на все життя. Вони завжди знають: їх є кому вислухати, зрозуміти й підтримати.
Катерина Власівна мріяла, що хтось із дітей продовжить династію педагогів. Але при цьому ніякого тиску на них не чинила, розуміла: щасливою людина може стати тільки тоді, коли займається улюбленою справою. І так склалося, що всі троє обрали інженерні спеціальності. Щоправда, дочка Алла Іванівна, закінчивши колись технікум вимірів і багато років пропрацювавши у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, сьогодні прийшла викладати до рідного навчального закладу, який тепер називається Одеська державна академія технічного регулювання та якості. Тобто мамину мрію вона всетаки втілила в життя.
У день ювілею всі діти Катерини Власівни зі своїми родинами зібралися у неї вдома. Їй бажали здоров'я, згадували веселі та сумні події життя. Говорили про те, що ювілей – це не привід для смутку. Розуміла це й Катерина Власівна. Любов і тепло, яке вона дарує дітям, як талісман, опікують і її. І дай Боже, будуть опікувати ще багато років.
