Приїхав до друга дитинства на… золоте весілля
Два роки тому я зустрівся зі своїм другом дитинства Іваном Фрунзе – нині пенсіонером та шанованою людиною в молдавському селі Плавні Ренійського району.
У далекі п’ятдесяті роки минулого століття ми, ренійські школярі, відпочивали та набиралися сил у селах району, які розташовані на берегах озер – у Лиманському, Плавнях, Новосільському. Мені дуже сподобалися Плавні, де я відпочивав поспіль дві табірні зміни. До нас вечорами, коли спадала сильна спека, приходили сільські хлопці, з яким ми охоче спілкувалися. Так я, рудий та веснянкуватий російськомовний городянин, познайомився із чорнявим, смаглявим та сухорлявим місцевим хлопчиком Ванею. Батько його загинув на самому початку війни, і усі сімейні турботи лягли на плечі матері. Ваня досить добре говорив російською мовою і допоміг мені вивчити кілька десятків молдавських слів. Однак літо швидко минуло і, на превеликий обопільний жаль, ми розсталися. Як виявилося згодом, це розставання протривало довгих 55 років…
І ось зненацька наші шляхи знову зійшлися! Я довідався, що мій товариш після закінчення семирічки два роки пропрацював у місцевому колгоспі, спочатку теслею, а потім бригадиром будбригади. Міцними та вмілими руками Івана споруджено чимало будинків для селян та будівля колгоспного Будинку культури.
Після служби в армії, вже будучи одруженим на своїй однокласниці Катерині Василівні, Іван далі трудився у своєму рідному колгоспі. Спочатку в будбригаді, а після очолив виноградарську бригаду, заочно навчався в Кишинівському технікумі виноградарства та виноробства. Незабаром після його закінчення, він одержав втішну пропозицію від адміністрації Ізмаїльського винзаводу – створити винпукт у Рені. Так на північній околиці міста, в густому бур’яні у квітні 1971 року був забитий в землю перший кілочок (зараз тут – великий та доглянутий винзавод). У куренінавісі, обтягнутому брезентом, перший директор прожив цілий рік із дружиною Катериною та трьома малолітніми дітьми.
А після здавання винпункту в експлуатацію доля повернула Івана до рідного села, до рідного колгоспу, де він працював аж до виходу на пенсію.
Незважаючи на поважний вік, 17 грудня цього року Івану Євгеновичу виповниться 70 років – він сповнений бадьорості, життєлюбства та надій. Разом із дружиною успішно господарює на власному подвір’ї та продовжує обробляти земельний наділ – вирощує кукурудзу, обробляє виноградник. У вільний від домашніх турбот час Іван Євгенович із задоволенням читає обласну та місцеву пресу.
Коли односільчани запитують Івана Євгеновича, які багатства він нажив за все своє нелегке та тривале життя, завжди чують ту саму відповідь: «Моє багатство – це діти, невістки та онуки!» І справді, усі три сини ювіляра мають вищу освіту та є заслуженими людьми: старший Михайло – головний ветлікар Ренійського району, середній Октавіан – технікдантист у Чернівцях, а молодший Євген – головний зоотехнік СВК «Рассвет», зі своєю родиною він живе поруч із батьками.
5 листопада цього року дружна родина Фрунзе зібралася за великим столом – відсвяткувати золоте весілля батьків. «Наречена» Катерина Василівна разом з невістками накрила багатий стіл, а «наречений», не відчуваючи своїх років, тішив феєрверками гумору та пригощав добрим молдавським вином. Багатоліття вам, любі сільські трудівники!
Ярослав Козир,Ренійський район
Не помилитися…
Стефанія Миколаївна Вербовщук з тієї категорії людей, які всім серцем віддаються обраній справі і присвячують їй все своє життя.
35 років жінка пропрацювала секретарем Мигаївської сільської ради. Коли йшла на роботу, підсвідомо відчувала, яка складна і відповідальна ця справа.
Звичайно, не все вдавалося з перших кроків. Були розчарування, жінка навіть хотіла перейти на іншу роботу. Бо якнебудь вести справи вона не хотіла, а так, як треба – не завжди вдавалося. Та все ж розуміла, що не може підвести колег, які стільки допомагали їй і вірили в неї. І вони не помилилися.
Отак, у напруженій роботі над собою Стефанія Миколаївна полюбила обрану справу, як кажуть, відчула смак професії. Тож сповна віддавала свої сили і з великим задоволенням працювала на добро громади. Скільком людям вона допомагала! І хоча не раз довелося жінці зіткнутися з байдужістю тих, кого свого часу виручала з непростих життєвих ситуацій, Стефанія Миколаївна любить повторювати: «Завжди, у будьяких ситуаціях, робіть добро!»
Цьому навчає і свою наступницю Наталю Григорівну Таруту, яка вже 5 років успішно трудиться на посаді секретаря. Стефанія Миколаївна довго придивлялася до жінок у селі, щоб знайти ту, яка зуміє замінити її. Щаслива, що у своєму виборі не помилилася. Наталка часто навідується до своєї наставниці, щоб дізнатися про її життябуття, порадитися або й чимось допомогти. Такі зустрічі – на щиру радість обох жінок, на добро усій громаді.
Олена ХАРЧЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Великомихайлівський район
