Цікаві бувальщини
(З життя видатних людей)
Лесь Мартович
1871 – 1916
Наука не йде в ліс
Це було, коли Мартович і Стефаник навчалися в Коломийській гімназії.
– Що мені зі своєю хазяйкою робити? – поскаржився Якось Лесеві Василь Стефаник. – Щовечора мучить мене молитвами, хоч квартиру міняй…
– А ти думаєш, Василю, що моя не така? – засміявся безжурно Мартович. – Але я собі з нею хутко порадив! Як хочеш, можу й тебе навчити.
– Та невже? – не повірив Стефаник.
– Тут секрет дуже простий. Оце ввечері моя господиня стає навколішки і починає свій «отченаш» бубоніти, а я собі за нею – уривок з «Пана Тадеуша». Вона – «Вірую», а я – німецькі або латинські слова, що задали додому.
– Хаха, а най тебе качка копне! – щиро зареготав Стефаник. – А я дивом дивуюсь, звідки ти так завжди всі слова і правила на зубок знаєш…
З того часу Стефаник став так ревно і щиро промовляти всі вечірні молитви, що набожна хазяйка своїм очам не вірила. Хіба ж могла вона знати, що Лесева наука не пішла в ліс?..
Як піп у Леся шапку замінив
Адвокат, у якого Мартович працював помічником, справляв іменини. Запросив він на вечірку і свого веселого помічника.
Довго їли, ще довше пили… Розходилися пізненько. Останнім прощався з хазяями Мартович, почав шукати шапку. Але за нею і слід пропав.
– Що трапилося? – знепокоївся господар.
– В чесній компанії шапка пропала, – знизив плечима Лесь.
– Ой, яка неприємність!.. Я завтра з’ясую. А поки що беріть хоч цю, бо надворі таки добрячий мороз.
Якось через тиждень Лесь випадково зустрівся на вулиці з попом. Зиркнув він на попа і прицмокнув з дива: на поповій голові була його Лесева, «кримка».
– Добридень, панотче, – гукнув Мартович. – А як гріє вас моя шапка?
– О, ви завжди жартуєте, пане доктор… А зрештою, почекайте. Я вдома ще в попаді запитаю, бо вона у мене все знає.
Вранці до Леся прийшов попівський наймит і приніс листа й «кримку». Отець писав: «Дуже перепрошую, пане доктор. Ваша правда. Жінка каже, що шапка справді не моя. Не інакше, як сатана поплутав».
«Забобон» і контракти
Мартович до кінця свого життя не міг позбутись сумнівів, чи має його «Забобон» літературну вартість. Після критичних зауважень приятелів він ладен був починати все заново. А раз трохи роздратовано, трохи іронічно вигукнув:
– Ви звертайтесь з усіма претензіями до Стефаника. Це він у всьому винен: він проголосив мене генієм, а для геніїв «закони не писані». Пишу, як умію. Кому не до вподоби, хай читає мої контракти – там немає ніяких помилок. Там усе як слід…
Жіноче питання
Авторка сентиментальних романів, дуже наївна К.Г., звернулася до Мартовича:
– Кажуть, що ви запеклий соціаліст. А я цьому не вірю. Скажіть мені, як соціалісти вирішують жіноче питання?
– Для нас, соціалістів, жінки – це не питання, а клас. Тільки досі ми не дійшли згоди щодо того, який це клас: гноблених чи гнобителів.
