У літературно­художньому журналі «Воин России», що виходить у Москві, прочитав нову повість Віктора Мамонтова «Чур меня», з яким ось уже майже десять років труджуся в «Одеських вістях». Вона привернула увагу тим, що її динамічна фабула розгортається на тлі подій двадцятирічної давнини, що розбурхали увесь світ і після певного часу набули узагальнюючого формулювання «Дело ГКЧП». Авторові вдалося точно передати психологічну атмосферу тих декількох днів, коли вирішувалася доля великої країни – СРСР. Мені довелося відчути на собі непередбачуваність того тривожного часу, очолюючи Одеське обласне радіо. У ситуації, коли ніхто не міг передбачити, яка сила переможе у боротьбі за владу, коли портрети генсека то знімалися зі стін, то встановлювалися на місце, поведінкові мотиви і керівників партійних, радянських органів, і простих людей визначалися насамперед пошуком відповіді на запитання: «Що буде зі мною і з моїми близькими?» І всі ті, хто раніше давав мені чіткі вказівки і поради, посіли позицію вичікування, відмахуючись від відповідей на конкретні запитання то надмірною зайнятістю, то терміновим кудись викликом, то розпливчастою – і нашим, і вашим, – рекомендацією.

Герої повісті, так не схожі один на одного, переживають перипетії московського путчу, перебуваючи в армійському строю, де геть усе розписано за статутами й закріплено наказами. І головні герої – командир мотострілецької дивізії полковник Бойчук, який мітив у генерали, і його опонент редактор дивізійної газети підполковник Махов, що пройшов війну в Афганістані, і начальник штабу військового округу генерал­лейтенант Філякін, і командир рембату майор Заліпушин, інші персонажі, перебуваючи далеко від Москви, по­своєму реагують на вісті, що приходили і за офіційними каналами, і за бездротовим телеграфом. Вони роблять вчинки, керуючись власними переконаннями. На мій погляд, автор створив глибоко психологічні образи наших сучасників, які проявили у той складний «путчівський» період свою спроможність насамперед думати про Батьківщину, а потім про себе. Психологічна тонкість характеристик літературних героїв рельєфно проявляється на тлі широкої палітри інформаційного потоку тих доленосних днів, який письменник вплітає в канву оповіді, посилаючись на документальні факти. З їхніх вуст виходять відверті оцінки поведінки і Горбачова, і Язова, прихильників і супротивників ГКЧП. Якщо узагальнено виділити основну суть повісті, то її можна звести до двох слів – правда життя. Та правда, яка через двадцять років після розвалу СРСР залишається з нами. І сьогодні серед нас живуть прототипи героїв повісті з досвідом набутків і втрат, з тягарем старих звичок, надій і страхів. Комдив Бойчук став генералом, підполковник Махов, зісланий у дивізійну газету за критику начштабу Філякіна, був відновлений на посаді, рядовий Ніколайшвілі, який втік із двома автоматами з частини, улаштувався в рідній Грузії, а майор Заліпушин, що експлуатував солдат на спорудженні власного котеджу, завершив будівництво і звільнився в запас…

І не можна не погодитися з автором, який завершив повість такими рядками: «Воістину кожен з нас несе свій хрест на цій грішній Землі. І якщо політика продажна, то історія непідкупна».