Зоряна нива Марії

Легендарна трудівниця, двічі Герой Соціалістичної Праці Марія Дмитрівна Шолар шістнадцятирічною стала трактористкою, а дев’ятнадцятирічною – головою колгоспу. Пропрацювала на цій посаді 40 років і з гордістю називала себе ученицею двічі Героя Соціалістичної Праці Макара Онисимовича Посмітного.

Майбутня героїня народилася 14 липня 1924 року в багатодітній сім’ї робітників Дмитра та Ганни Качалових, які в пошуках кращої долі переїхали з Одеси у Маяки. Заробляючи на хліб насущний, подружжя тяжко трудилося, щоб прогодувати шіс­тьох діточок. Майстровитий батько в пошуках додаткового заробітку обходив навколишні села і лудив посуд. Мати, заклопотана хатніми справами та вихованням малолітніх дітей, порала худобу у місцевій комуні. Після смерті годувальника діти, привчені до праці, вже могли дати собі раду – молодші допомагали матусі, а старші працювали в артілі ім. Кірова.

Марія дуже любила техніку і за прикладом брата Григорія осідлала залізного коня – трактор «універсал». Нарівні з чоловіками з ранку до смерку трудилася вона в полі. Неподалік, на одному з маяківських пасовищ, перетворених на польовий аеродром, базувалася військова ескадрилья. Дівчина, затамувавши подих, спостерігала за навчальними польотами льотчиків – мріяла також політати. До речі, тричі Герой Радянського Союзу, ас Олександр Іванович Покришкін найперший зі своїх 600 бойових вильотів здійснив у червні 1941 ро­ку саме з Маяків.

…Окупація залишилася в пам’яті жителів села страшним сном, але після визволення Маяків від фашистів треба було піднімати село з руїн. І селяни одностайно висунули кандидатом на голову правління артілі імені Кірова комсомолку Марію Шолар.

Була весна 1944 року, і новообраний керівник спустошеного війною господарства у свої неповні двадцять років, згуртувавши селян – переважно жінок, інвалідів, підлітків і старих, – організовано провів свою першу посівну кампанію лише з допомогою вцілілих коней і корів. Повоєння стало справжнім випробуванням для Марії Дмитрівни, яка за кілька років наполегливої праці разом зі своїми земляками не лише відродила господарство, але й вивела у передовики. Згодом М.Д. Шолар об’єднала кілька артілей у знаменитий колгосп «Маяк». Щоб грамотно і уміло господарювати на землі, голова колгоспу спочатку закінчила в Одесі річну сільськогосподарську школу, і лише через 20 років, у 65­му, – Одеський сільськогосподарський інститут, здобувши фах зоотехніка.

Щороку передове господарство Одещи­ни, колгосп «Маяк», нарощувало свої виробничі потужності. Слава про жінку­ке­рівника, яка за короткий час домоглася високих здобутків у землеробстві і тваринництва, гриміла по усій великій країні. За досягнуті успіхи в розвитку колгоспного виробництва Марії Дмитрівні Шолар у 1958 році було вперше присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.

Стимулом для зміцнення економіки колгоспу стала запроваджена нею нова прак­тика планування і заготівлі сільськогосподарської продукції, гарантійна оплата праці та матеріальне стимулювання найкращих колгоспників. Наприклад, у 1967 р. колектив колгоспу, маючи у своїх володіннях 7450 гектарів, з яких 4492 га ріллі, вирощував по 25 – 33 ц збіжжя з кожного гектара, доглядав 3 тисячі голів великої рогатої худоби, 470 свиней, 700 овець, 200 голів птиці.

Із зростанням колгоспних потуж­ностей з року в рік поліпшувався і добробут самих жителів села.

Невпинно дбаючи про розвиток господарства, Марія Дмитрівна з великою любов’ю турбувалася про своїх земляків і як голова колгоспу, і як депутат Одеської обласної ради. У селі й дотепер з любов’ю згадують свою знамениту героїню, яка була люблячою дружиною, матір’ю і бабусею.

Була вона неперевершеною господинею і у власній оселі. Одна­ково щедро приймала як високопоставлених гостей з району чи столиці, так і простих колгоспників та сусідів. А на сільських урочистостях та численних весіллях Марія Дмитрівна була душею компанії, щиро жартувала і душевно співала україн­ських пісень під гармошку свого чоловіка, Олексія Карповича (працював у колгос­пі економістом). Директор ТОВ «Агрофірма «Маяк» Березівського району Герой України Зінаїда Михайлівна Гришко, яка дружила з Марією Дмитрівною, згадує, що її старша колега була керівником від Бога і водночас – простою сільською жінкою.

Відійшла у вічність М.Д. Шолар 14 квітня 2002 року, полишивши після себе яскраву пам’ять на землі і в серцях своїх земляків.

Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Красноокнянський район

Від Георгіївських хрестів

до Зірки Героя

Своїм земляком Євгеном Вікто­ровичем Блажевським пишається Любомирський край. Тут, у селі Любомирка, в багатодітній сім’ї ліс­ника 6 березня (23 лютого за старим стилем) 1884 року народився майбутній Герой Соціалістичної Праці. Та до цього високого звання вела нелегка дорога працелюба, яку він розпочав у неповні 14 років.

Учасник Першої світової війни, відзначений двома Георгіївськими хрестами, активний учасник колективізації, бригадир городньої бригади, а після визволення села від фашистських поневолювачів – ланковий із вирощування кукурудзи, двічі Герой Соціалістичної Праці, делегат XX і XXII з’їздів КПРС, член Одеського обкому та Котовського міськкому Компартії України, депутат обласної та районної рад депутатів трудящих. Таким неординарним є послужний список звичайного селянина з науковим мисленням.

За життя він прославився майстром високих врожаїв кукурудзи. У 1948 році Євген Вікторович долучився до руху за широке впровадження даної культури у радянське сільське господарство. Цей рух розпочався з досвіду Марка Остаповича Озерного – колгоспника­стаханівця, кот­рий у 1949 році встановив світовий рекорд за врожайністю (223,8 центнера з гектара).

Очоливши ланку у своєму рідному колгоспі імені Горького, майстер­кукурудзівник працював як над підвищенням родючості землі, так і у сфері селекції. Наукова праця щодо виведення високоврожайних гібридів кукурудзи завершилася успіхом. Виведені ним сорти давали високі врожаї та славилися не тільки в Україні.

Науковою працею «любомирського чарівника», як його назвав одеський письменник Володимир Лясковський, цікавився весь аграрний світ. Тому його часто запрошували за кордон, де він ділився багатющим досвідом. Виступав на семінарах, нарадах працівників сільського господарства і у своїй країні. Сьогодні ціла плеяда майст­рів висо­ких урожаїв вдячна йому за науку.

Новатор колгоспного виробництва Єв­ген Вікторович Блажевський був живою легендою. Цілком заслужено за його життя на батьківщині встановлено бронзовий бюст, виготовлений одеським скульптором Зоєю Ломикіною. До речі, ця творча людина, для того щоб краще вивчити характер свого героя, тривалий час працювала в його ланці. І тільки потім розпочала створення образу.

На жаль, як вже згадували «Одеські вісті», для вандалів немає нічого святого. Бюст вкрадено. Тепер там стоїть стела, виготовлена за сприяння сільського голови Анатолія Петровича Тітаренка та Партії регіонів.

У 1963 році Євген Вікторович вийшов на заслужений відпочинок. Його надвечір’я не було відірваним від життя села та країни. Відомий майстер високих врожаїв відповідав на численні листи послідовникам його справи, зустрічався з молоддю, радив, заохочував, наставляв.

Так сталося, що дітей у нього не було, зате було і є багато прихильників. Останні роки доглядала Євгена Вікторовича Ган­на Єрофеєвна Дабіжа та її діти, Марія Михайлівна, Анастасія Михайлівна Безугла та Микола Михайлович Дабіжа. Вони і сьо­годні живуть у будинку героя. Помер Є.В. Блажевський у серпні 1973 року. Та село пам’ятає свого героя і свято береже про нього добру пам’ять. У сільській бібліотеці є його експозиція, де зберігається багато фотоматеріалів та публікацій.

Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Котовський район

P.S.Авторка щиро вдячна за сприяння у пошуку матеріалу Валентині Проході, Ларисі Денисенко, Анатолію Ковальському, Анатолію Тітаренку.

Залізний і мудрий Макар

«…Світосприйняття, мислення, дії, вчинки Макара Онисимовича – то був скарб, тобто явище рідкісне і вражаюче. Тим­то і пережив Посмітний себе, завдяки цьому й сьогодні на новому переломі нашої суспільної історії залишається з нами…», – пише Борис Дубров у своїй книжці «Призьба Посмітного». Так, образ двічі Героя Соціалістичної Праці М.О. Посмітного надихатиме на добрі справи ще не одне покоління.

Видатний хлібороб народився в селі Джугастровому. Вже в десятилітньому віці сповна скуштував смак гіркого наймитського хліба. Першою яскравою сторінкою його біографії стало створення товариства спільного обробітку землі – ТСОЗ «Червона Україна», головою якого обрали Макара Онисимовича. Невдовзі колектив переселився на розташований неподалік хутір Гладкий, об’єднався з господарством «Схід сонця» у колгосп. І змінився хутір, перетворившись на добре впорядковане село Розквіт. У 1939­му господарство стало учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

По закінченні Великої Вітчизняної війни Посмітний повернувся з фронту із шістьма урядовими нагородами. І знову завирувало жваве життя колгоспу, який так само, як і перед війною, постав серед найперших у країні. Через кілька років вісьмом передовикам господарства, зокрема й самому Посмітному, було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Ще 40 колгоспників отримали ордени та медалі.

Ветерани пам’ятають, як трудова норма встановлювалася на 20 – 30 відсотків нижче тієї, яку виробляли Макар Онисимович і його дружина Пелагея Гаврилівна. Подружжя виховало шістьох дітей, котрі жили інтересами колгоспу та працювали нарівні з іншими.

Посмітний любив казати: «Хай там каміння з неба падає, а хліба державі ми повинні дати сповна». І давали. Але як розвивати господарство, забудовувати село, коли за той хліб, іншу продукцію держава нерідко платила копійки? Де брати кошти? Та з тих же полів і ферм, переробляючи частину продукції у себе! І з’явилися одне за одним підприємства... Це давало змогу одержувати чималі додаткові кошти.

Найбільше цінували земляки людяність Макара Онисимовича. Веселий, доброзичливий, щирий у розмовах Посмітний вабив до себе. З особливою увагою ставився до молоді, відзначаючи навіть найменший трудовий успіх.

У Посмітного багато гідних учнів, які знай­шли своє покликання і успішно трудяться на землі Одещини та в інших областях.

…Нащадки шанують і пам’ятають свого вчителя, мудрого хлібороба та встеляють кві­тами підніжжя бронзового пам’ятника, що в центрі Розквіту…

За матеріалами ЗМІ та фотонарису К. Савчук підготувала Наталія мотовицька, Березівський район