Через дві зими, через дві весни
Пригріло весняне сонечко, і бабця Юля повеселішала. Вона невдовзі порине у свою звичну роботу, поратиметься на городі. Онука Клавдія Лозовська, біля якої старенька живе, каже, що бабуся ретельно виполює бур’ян з грядки. І цьому можна подивуватися, адже Юлії Михайлівні Козловській незабаром виповниться 98 років. У Неділковому вона одна з найстаріших мешканок. На свої роки жінка гарно виглядає, має веселу вдачу. До того ж вона сама себе обходить, пере білизну, може навіть щось зашити чи залатати. Вона має добрий зір, без проблем засиляє нитку в голку. Бабця часом і онучку виручає у цій справі.
Увагою старенька, на щастя, у родині не обділена. Бабцю люблять, і пишаються її поважним віком. Їй це приємно. Вона поділилась радістю: правнуки привітали з 8 Березня і подарували власноруч виготовлений декоративний вазонквітку із бісеру.
Все життя Юлії Михайлівни – в роботі. Народилась вона у сусідньому селі Гетьманівці. У місцевому господарстві до війни працювала трактористкою. Пережила окупацію села фашистами. Вороги спалили батьківську хату, отож по війні Юлія оселилася у Неділковому.
Зазнала жінка важкої вдовиної долі. Війна забрала чоловіка. Сама піднімала Юлія Михайлівна трьох доньок. Вірі та Людмилі нині 76 та 69 років. Одну доньку мати втратила.
Колись жінка працювала нормовичкою у колгоспі, не цуралась будьякої іншої роботи. Зрештою для неї праця на землі і є її життя.
– Важким видався 1947 рік, – згадує бабця Юлія. – Пухли від голоду, але, слава Богові, вижили.
Вона знає ціну хліба, і онуків привчає берегти кожну крихту. До їжі жінка невибаглива, але готує для себе щодня свою улюблену часникову приправу до перших та других страв. Без часнику не обідатиме. Можливо, саме цей продукт додає Юлії Михайлівні сил та бадьорості.
Міцне коріння бабці Юлії дало життя 7 онукам, 10 правнукам, 12 праправнукам та 4 прапраправнукам. Родина велика. Коли всі з’їжджаються на якусь сімейну урочистість, то до 70 чоловік нараховується. Бабцю Юлію всі поважають і бажають їй дожити до 100 років. Вона не заперечує. Адже не так і багато залишилось – дві зими та дві весни.
Тетяна СВЄТЛОВА,Савранський район
Якби то молодість знала…
Про історію понад 60річного подружнього життя сім’ї Івана Зотовича та Валентини Єфремівни Лінських, які мешкають у селі Березівці, можна написати книгу.
Побравшись, вони завели велике господарство: худобу, птицю. Працювали в колгоспі та на своїй присадибній ділянці. Літньої пори їхня хатина потопала в буянні запашних, різносортних квітів. У сім’ї панували добро, злагода, любов, достаток. Та поступово подружжя відчуло, що в оселі повіяло якоюсь порожнечею. Через певні обставини не могли мати дітей. Думки ятрили їхні душі: як жити, для кого, яке майбутнє чекає на них?
Доброта та звага вселили в душі цих людей віру й надію на завтрашній день. Радилися, обдумували і вирішили взяти на виховання з дитбудинку чотиримісячну крихітку. Доньку назвали Ларисою.
З того часу і розпочалося повноцінне, сповнене турботи, життя у сім’ї Лінських. Донечка росла здоровою, як квіточка. Зробила перші кроки, вимовила перші слова. Радості не було меж. Ось і школа – ще більше приємних клопотів. Батьки старалися робити все для єдиної донечки. Батько трудився на колгоспних роботах зранку до вечора, мати поралася по господарству, вишивала, в’язала, готувала придане для доньки. І все встигала, навіть вела особистий щоденник, у якому занотовано кожен прожитий день їхньої сім’ї, відзначено особливі події. А ще вражає те, що кожна сторінка з любов’ю художньо оформлена. Квіти, тварини, природні пейзажі відтворюють любов Валентини Єфремівни до життя, до рідного краю.
Лариса закінчила школу, виїхала до Одеси і одружилася. Її батьки дочекалися онуків. До них щоліта приїздили хлопчики.
Летіли роки, як сполохані коні, і подружжя не помічало, як до них крадеться непрохана старість. Вже й здоров’я почало підводити, сил не вистачає на господарювання, а тут і несподіване горе... Донька, однаєдина, раптово захворіла і у сорок два роки померла. Скільки часу побивалася та скільки виплакала сліз Валентина Єфремівна… Іван Зотович горе переносив у собі. Та й вік уже поверх вісімдесяти п’яти, з кожним днем здоров’я погіршується. Нині Валентина Єфремівна прикута до ліжка, а Іван Зотович ледьледь рухається. Обоє такі немічні, що жаль дивитися на їхню старість.
Зі смертю доньки все перемінилось: зять та онуки – заклопотані, мають свої справи, а дідусь з бабусею ще й досі турбуються про них.
– Але Бог є всетаки на світі, – говорять старенькі. По сусідству проживає багатодітна сім’я Петра і Євгенії Равніст, і мають вони доньку Ірину, яка полюбилася одиноким сусідам. Трудолюбива, ввічлива, ось уже три роки опікується ними. Ірина ще десятикласниця, але щоденно відвідує стареньких. Порається по господарству і дає лад хатній роботі. Люблять вони її як свою рідну.
Завітавши до Лінських, відразу помічаєш чистоту та лад в оселі, а головне – самі старенькі. Завжди чистенькі, неголодні, і просять Бога, щоб так було й надалі.
І висловлюють щиру подяку всім небайдужим до них людям, особливо Євгенії Сергіївні Равніст, її доньці Ірині, сестрі милосердя Ніні Михайлівні Тростянецькій за чуйність, людяність, теплоту сердець. Хай Бог дає їм сили і здоров’я на многії літа.
Світлана КОСТОВИЧ, директорка сільського Будинку культури, с. Обжиле,Балтський район
