За родом його діяльності голові Одеської обласної ради Миколі Пундику вже не звикати до інтерв’ю та телевізійних ефірів. Але ця зустріч не була схожа на звичний брифінг або «кабінетну розмову». Запитання Миколі Володимировичу пропонували зовсім юні школярі, що роблять перші кроки на ниві журналістики. Очевидно, від усвідомлення всієї відповідальності, їм і кусень у горло не ліз: печиво та цукерки, приготовані до чаю, залишилися практично неторкані. Але поступово розмова пожвавлювалася та набувала дедалі невимушенішого характеру. Зрозуміло, що нинішніх школярів цікавили багато які теми, пов’язані з навчанням і школою. Педагогічний досвід Миколи Пундика тут виявився досить до речі. Проте назагал колективне інтерв’ю склалося у форматі не так «учитель – учні», як «життя прожити – не поле перейти».
Кілька слів про самих інтерв’юерів. Це вихованці (здебільшого – вихованки) гуртка юних журналістів при Одеській бібліотеці ім. А. Гайдара. Теоретичні щотижневі заняття проходять тут від торішнього вересня. Веде їх журналіст Олександр Галяс. Теорія підкріплюється практикою: учні ходять на вистави, беруть інтерв’ю в артистів, публікують свої перші статті.
Цього разу школярі підготували запитання до голови обласної ради, із яких склалося колективне інтерв’ю.
– Який був Ваш найяскравіший вчинок у шкільні роки?
– Ой, не знаю…. Звичайно, як і всі хлопчаки, пам’ятаю свою першу серйозну бійку. Причому хлопець, із яким я тоді бився, був за мене старший років на два.
Пам’ятаю ще такий випадок. Серйозно занедужала Раїса Соломонівна, вчителька російський мови та літератури. І на заміну до нас прийшла Раїса Іванівна, з якою я зараз дружу. Але тоді у нас виник конфлікт. Вона сказала, що Єсенін – це поезія, пісня, а Маяковський – це плакати, трибуни, барабанний дріб. Я заперечив їй: «Маяковський – оце поезія, а Єсенін – рожеві соплі!» А все скінчилося ось чим: за якийсь час у школі влаштували вечір поезії, де, з одного боку, Раїса Іванівна з усіма охочими ставила літературномузичну композицію за віршами Єсеніна, а з іншого – я самодин читав Маяковського. Причому від самого початку все було побудовано як змагання, що складається із трьох раундів. Навіть мама дивилася на мене як на ненормального, коли я вимагав собі жовту сорочку та фіолетовий бант. Але зате після третього раунду однокласники винесли мене зі сцени на руках…
Зараз я, звичайно, розумію, що з мого боку це була цілковита дурість, але тоді юнацький максималізм спонукав комусь щось доводити.
– Ми читали, що Ви грали в самодіяльному театрі. Які у Вас були улюблені ролі?
– Потяг до театру проявився в мене у класі десь восьмому. Тоді я був беззмінним Дідом Морозом на всіх виставах і дитячих ранках для молодших класів, і навіть на всіх вечорах для старших. Ви мене, мабуть, зрозумієте: восьмикласником бути Дідом Морозом для десятикласниць – дуже почесно та відповідально (посміхається).
Це захоплення вилилося в те, що відразу після школи я поїхав до Москви вступати до театрального вузу, але не вступив – не пройшов останній тур, коли треба було танцювати. Я просто не знав, що буде такий іспит. Знав, що треба буде читати вірші та прозу, і був до цього готовий, але не до танців.
Якось під час змагань я зазнав травми руки й через це не міг грати на музичних інструментах. Але ж дуже кортіло дівчатам подобатися, треба ж було чимось привертати їхню увагу, от я й вирішив, що мій шлях, раз я не вмію грати на гітарі, – це поезія. Досить багато знав віршів, та й зараз віршів сто напам’ять іще пам’ятаю.
Не мавши успіху в Москві, я того ж року вступив до Київського педагогічного інституту імені Горького на історичний факультет.
– Чому саме на історичний?
– Важко сказати… Але ніколи про це не шкодував. Тоді на нашому істфаку працювали корифеї української історичної науки – Стрельський, Січкар, Генжа, Мартинов… За їхніми підручниками навчаються посьогодні, а вони в мене викладачами були! Навчатися було дуже цікаво, а головним захопленням був студентський театр, який називався «Стиль».
Був у нас і народний театр, грав я й там, навіть головні ролі: міністр фінансів у п’єсі Євгена Шварца «Тінь», принц у п’єсі «Принцеса Турандот», льотчик у «Маленькому принці»… Був зайнятий практично в усьому репертуарі. Одного разу після вистави «Маленький принц» мене запросили вступити одразу на третій курс до театрального інституту, але довелося відмовитися: я вже був одружений, діти були…
(Продовження на 3-й стор.)
