Пам’ятаю як за рекомендацією Одеського обкому партії, мене, у минулому позаштатного кореспондента військової газети, було направлено на роботу до Комінтернівського на посаду кореспондентаорганізатора місцевого радіомовлення. Посада значилася у штатному розкладі районної газети. Надворі стояв спекотний липневий день 1972 року. Ще в рейсовому автобусі я розпитав у пасажирів, як мені швидше знайти редакцію місцевої газети. І ось я біля її приміщення, воно більше нагадувало житловий будинок.
Першим, кого я зустрів тут, на невеличкому подвір’ї поблизу будівлі, була молода вродлива жінка, коректор газети Валентина Гарчева. Познайомившись, я з цікавістю слухав її розповіді про редактора газети Харитину Германівну Гречану, про інших членів трудового колективу друкованого видання. Співрозмовниця розповіла і про себе. Виявляється, в газету вона працевлаштувалася дещо несподівано. Редактор добре знала її батька. Доля звела їх у роки Великої Вітчизняної. У битві під Москвою Микола Федорович Моргун отримав важке поранення, а у госпіталі, в Рязані, його тривалий час виходжувала медсестра Харитина Гречана. Тож саме вона, на той час вже керівник районки, зателефонувала їй, доньці свого фронтового побратима, який вже відійшов у вічність, і запропонувала роботу.
Потяг до творчої роботи у дівчини проявився ще в шкільні роки. Вже тоді вона написала перші вірші. Валентина Миколаївна з великою вдячністю і теплотою згадує вчительку української мови Марію Леонтіївну Підопригору, яка зуміла прищепити їй любов до рідної мови, розгледіти творчі нахили своєї вихованки. Проте учениця і не мріяла в майбутньому стати журналістом. Для неї в ті роки ця професія чомусь здавалася недосяжною висотою. Та доля розпорядилася посвоєму. І Валентина стала газетярем.
Вона працювала на різних редакційних посадах і професійно виросла до редактора газети. У 1980 році Гарчева закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, де її журналістське ремесло зміцніло. До газетної роботи жінка залучила усі свої здібності і щедре серце. І в службовому кабінеті, і під час зустрічей з трудівниками району, Валентину Миколаївну завжди можна було бачити з привітною посмішкою на обличчі і уважним поглядом дещо втомлених очей. Адже практично щодень, і нерідко вечорами, їй доводилося напружено працювати над власними матеріалами, над тими, що готували до друку працівники газети, виконувати багато інших поточних завдань.
Згодом Гарчеву запросили на роботу до обласної газети «Одеські вісті». І там вона зарекомендувала себе талановитим журналістом. Її матеріали завжди з цікавістю сприймалися читачами. Публікації нерідко обговорювалися у багатьох населених пунктах, трудових колективах.
За понад чверть віку роботи на журналістській ниві вона проїхала не одну тисячу кілометрів територією району, а згодом і області. Через її серце, душу пройшли сотні людських доль. Вона й досі пам’ятає імена і прізвища багатьох героїв своїх публікацій. Адже для Гарчевої журналістика є не просто покликання, а – життя.
Валентині Миколаївні нині вдячні не один десяток газетярів, яким вона свого часу зрозуміло, терпляче передавала таємниці творення кореспонденцій, замальовок, нарисів, прискіпливо навчала любити рідне слово. Посіяні нею зерна любові до професії в душах молодих колег проросли добрими сходами на журналістській ниві.
За сумлінну працю Гарчева має багато нагород, зокрема «Золоте перо» обласної журналістської організації.
Сьогодні ветеранжурналіст на заслуженому відпочинку. Та те, що відбувається у суспільстві, їй не байдуже. З нею приємно спілкуватися на будьякі теми. І особливо, коли мова заходить про журналістику. І взагалі, у цієї жінки стільки доброї енергії, оптимізму та закоханості в життя!..
Безумовно, ім’я колишнього редактора районної газети «Слава хлібороба» Валентини Миколаївни Гарчевої, як і багатьох її талановитих колег, на чільному місці літопису друкованого видання, яке в нинішньому році, як уже згадувалося в «Одеських вістях», святкує свій поважний ювілей.
