Привітно світить сонце у хатнє вікно родини Станіславових.

Його лагідність тут збільшується у стократ, єднаючись зі щирістю та любов’ю, що панують у цій сім’ї. Батьки – Любов Григорівна та Петро Стахович, семеро їхніх дітей – Юлія, Віта, Тимофій, Стах, Петро, Даниїл та Аліна – один для одного є невід’ємною часткою Всесвіту, в якому за ласки Божої та взаєморозуміння вони зустрічають кожен день з вдячністю та надією.

Петро Стахович та Любов Гри­горівна – дві половинки одного цілого – оповіли цікаву історію свого життя. Непросте воно і сьогодні, час від часу випробовує подружжя на стійкість.

Вірою в серці та добрими помислами чоловік і дружина щедро діляться з людьми, го­товністю прийти на допомогу ближньому.

Познайомилися вони ще під­літками у колі друзів. Коли ж Петро пішов до армії, то часто писав про найпотаємніші думки та переживання дорогій дівчині Любі. І лиш тоді, як зрозумів, що жити без неї не може, у листі висловив свої почуття і освідчився. Отримавши згоду дівчини, останнього армійського листа сміливо підписав: «Твій Петро».

Ніщо більше не могло роз’єд­нати двох люблячих сердець. Люба та Петро за роки подружнього життя у добрі та злагоді виплекали сімох дітей, добропорядних, розумних та чемних.

– Для мене найбільше багат­ство у світі – сини та до­нечки, – го­ворить Петро Ста­хович, – а найбільше щастя – бути потрібним людям. Життя без доброї посмішки ближньому, без надання йому допомоги – порожнє.

Любов Григорівна за освітою маляр­штукатур, а чоловік працює бригадиром механізаторів з ремонту та обслуговування вагонів на залізничній станції «Застава­1» в місті Одесі. У обох робітничі професії, які в житті часто ставали потрібними. Чимала родина потребувала додаткових підробітків, адже подружжя прагнуло дати своїм дітям все найкраще.

Спочатку доводилось тулитись в однокімнатній квартирі, що отримали у Вигоді, а їх вже було четверо. Згодом перейшли у трикімнатну, і ось вже третю зиму зимували у власному будинку. Його спо­руджували власноруч: камінчик до камінчика, будуючи найкращий у світі дім, спроектований та облаш­тований за власним дизай­ном.

Найстаршій дочці Юлі на сьогодні виповнилось 32 роки, а найменшенькій Аліночці всього 11.

– Народилась вона, коли мені було вже за сорок. Ніхто й не думав, що Бог подарує нам таке янголятко, – розповідає Любов Григорівна і, посміхаючись, додає, – ніхто, окрім чоловіка.

– Мені наснилось, що тримаю на руках немовля, а вже наступного разу – тримаю за руку біляву кучеряву дівчинку. Так дружині і сказав: буде у нас, Любо, ще одна дитина. Менше ніж за рік це справдилось. Народження кожної дитини – то велике свято в родині. Дружину завжди зустрічали з пологового будинку усією сім’єю, палкими обіймами, з букетами квітів та словами вдячності, – згадує Петро Стахович.

Сьогодні четверо старших дітей відійшли від батьківського дому, створивши власні сім’ї, однак на свята збираються великим дружнім гуртом. Молоді подружжя живуть на Вінниччині – батьківщині Любови Григорівни та Петра Стаховича. До них, по можливості, навідуються батьки, щоб пригорнути до себе двох онуків – Іллю та Давида.

– Ми завжди розуміли батьків, намагались допомагати у всьому, – говорить син Тимофій, – робити вдома уміємо все, не цурає­мось прибрати та погосподарювати на кухні.

Прищеплювати дітям любов до прекрасного чоловік з дружиною намагались за допомогою музики. Кожен в родині вправно грає на акордеоні чи фортепіано. П’ятикласниця Аліна полюбила гру на скрипці, якою часто тішить родину та друзів під час виступів на шкільних заходах.

Що вирізняє членів родини Станіславових – так це очі, що випромінюють доброту, на­божність, радість зустрічі та бажання спілкуватись.

Виховуючи чотирьох хлопців та трьох дівчат, Петро Стахович і Любов Григорівна ставились до кожного від народження як до цілісної особистості.

Протягом двох скликань Лю­бов Григорівна Станіславова була депутатом Вигодянської сільської ради. Всіляко намагалась виправдати довіру людей, які висували її та підтримували на цій громадській посаді. Завжди прагнула до охайності та чистоти навколо, починаючи з власного дому. Бувало, важко організувати громаду на весняну толоку. Тоді діти, стаючи поруч батьків, брались до прибирання сміття, вапнування дерев. Ніяк не може вона зрозуміти й досі байдужості деяких людей, їхнє небажання покращити сьогодення. Любов Григорівна всю себе присвячує родині – коханому чоловікові та дітям, якими щиро пишається.

Пишається такими людьми й Україна. Л.Г. Станіславова кілька років тому була удостоєна звання матері­героїні. Та, як на мене, героїня вона не лише тому, що спільно з чоловіком змогла виховати та поставити на ноги гарних дітей. Отриману від власних батьків настанову в житті – бути потрібною людям, дотримуватись норм моралі та справедливості – вона зуміла проростити в майбутніх поколіннях Станіславових. Не зміліє та ріка, до якої впадає чимало маленьких, однак джерельно чистих стру­мочків.