Із творчістю болгарського співака Паскала я знайома досить давно. Справжнє ім'я виконавця та композитора – Христо Паскалєв. Він відомий далеко за межами рідної Болгарії, тому що активно гастролює за кордоном.
Можливість поговорити зі знаменитістю в мене постала на одному із заходів, що відбувся у селі Малій Перещепині Новосанжарського району Полтавської області. Необхідно відзначити, що публіка, яка зібралася на концерт, була інтернаціональною. Усього лише кілька митей знадобилося Паскалу, щоб українці, білоруси та болгари пританцьовували в такт його пісням. Чи це не доказ високої майстерності артиста!
Через кілька днів співак відві–дав нашу редакцію і люб'язно погодився на ексклюзивне ін–терв'ю.
– Паскале, у Вас дуже багато на–го–род. Яка з них найдорожча Вам?
– Нагород справді багато і з часом з'являються нові. Адже творча людина постійно рухається вперед.
Найцінніша нагорода для мене – любов Її Величності публіки. Гроші приходять і зникають. А спогад про емоції, яких зазнав від зустрічі з аудиторією, спілкування з людьми – це те, що залишається назавжди. Я віддаю аудиторії свою енергію, і, примножену, одержую її від глядачів. Якщо співак не справжній, не щирий, отже, він не зможе змусити людей відчути його.
– Про що Ваші пісні? Що Ви хочете ними сказати?
– Насамперед, про щасливі миті життя, зустрічі, емоції. Я відчуваю постійну, невтолиму спрагу… Спрагу любові.
– Ви виступали на багатьох сценах. Яка публіка Вам до вподоби?
– Я часто запитую колег, чи від–відували вони країни постра–дянського простору. Тим, хто каже, що в країнах СНД не бував, я упевнено заявляю, що вони багато втратили. Так, як приймають тут, на Україні – не приймають ніде у світі. Це найемоційніша публіка, яка вихована приймати та цінувати мистецтво.
– Ви часто буваєте на одеській землі. Що запам'яталося із численних поїздок?
– Фестивалі «Дунайська весна», «Біла акація» та інші заходи, які провадяться в Одесі, Овідіополі, Іллічівську, Южному. Вони є тими формами, у межах яких потрібно показувати таланти Бессарабії. Коли буваю на них, завжди ловлю себе на думці, що майстрам завжди є що взяти на замітку. Припустимо, побачити для себе щось нове, порівняти свій рівень із рівнем інших виконавців, зрозуміти, чого не вистачає або, навпаки, у чому ти маєш перевагу.
Більше того, я вважаю, що у вас потрібно створити болгарський музич–ний театр із народними танцями й піснями. Щоб талановиті бессарабські болгари могли з'являтися на сцені. Щоб їхнє мистецтво і талант доходили до людей. Щоправда, проблема в тому, що фінансовий бік цього питання дуже складний.
– Звідки ця любов до Бесса–рабії?
– У 1996 році, коли перетинав на машині молдавсько–україн–ський кордон, мене зупи–нив при–кордонник. Попросив документи. Коли він довідався, що я болгарин, то вигукнув: «Брате, дай мені тебе обійняти, тому що я у своєму житті ще не бачив справжнього болгарина». Це чітко закарбувалося в моїй пам'яті.
Також ніколи не забуду першу «Дунайську весну» у Болграді, коли мене і Йорданку Христеву люди не відпускали додому. І все намагалися розповісти нам щось вашою болгарською. Адже та мова, якою говорять сьогодні болгари Бессарабії, є староболгарською.
Ці зустрічі в Ізмаїлі, Болграді, Виноградівці залишили такий відбиток у моїй душі, що за однієї думки про Бессарабію моя душа наповнюється одночасно і радістю, і смутком, тому що такої любові, яку зберігають у своїх серцях бессарабські болгари, немає ніде у світі. Це величезна сила, яку неможливо виміряти.
Звичайно, мені цікаво, як і чим живуть люди, яких я встиг полюбити на цій землі. Дуже допомагає мені в цьому електронна версія вашої газети. Я без труднощів довідуюся про нові події в житті бессарабської частини Одеської області і не тільки. Ви повно й цікаво відображуєте новини. Багато довідуюся, радію успіхам болгар. Спасибі за цю можливість. Таким чином, приїжджаючи чергового разу в Україну, в одеський край, я завжди в курсі основних подій. Я аплодую вам за це.
– А я аплодую Вам за щирість у кожному виступі, за правду в кожній пісні, безмежну любов до свого глядача і дякую за бесіду.
