Анна – людина не сентиментальна і в дарунки долі не вірить. Як сталося – так воно й мусить бути, все інше – випадковість. Але як не крути, а випадок – це теж доля. Інакше чого б тоді хлопець із мелодійним іменем Яньбінь зупинив на університетських східцях саме її, студентку четвертого курсу філологічного факультету, і попросив допомогти у вирішенні організаційних питань?
Як було відмовити симпатичному китайцю? Допомогла влаштуватися до гуртожитку, потім – в організації невеличкого власного бізнесу. Згодом у всьому його підтримувала, мали спільні ідеї та плани, розуміли одне одного з півслова.
– Кохання з першого погляду не було, але коли люди постійно поруч, однаково думають, займаються однією справою, то почуття виникають самі собою, – стверджує Анна Зозуляк. – Я розуміла, що за, здавалося б, звичним: «Може, вже час одружитися?» – був виважений і суто чоловічий вчинок, бо у мене на той час була маленька донька від першого шлюбу.
Кажуть, у справжнього чоловіка жінка щаслива, в інших – сильна. З Олександром (таке ім’я отримав чоловік після хрещення) я щаслива і почуваюся як за кам’яною стіною. Він – моя опора і підтримка в усьому. Я тепер розумію, що таке щастя і яким має бути справжній чоловік.
Знайшов Олександр і спільну мову з дочкою Анни – Оленкою. Бувало, що й Анні зауваження робив: не так доглядаєш, не так заплітаєш. Батько Анни теж китаєць, і Оленка вдалася в дідуся – така ж смаглява. То і не скажеш, що з сестричками–двійнятами у них не один батько.
Відкрив Яньбінь кафе, в курортному містечку органі–зував дискотеку, працював перекладачем на ринку «7–й кілометр» – пробував себе в усьому. Спочатку жили в Одесі, але наймати квартиру сім’ї було проблематично і дітям потрібно було більше місця для ігор та свіжого повітря. Тож вирішили підшукати дачу. Пригледіли будиночок у Черняхівському, зробили капітальний ремонт. Облаштовувалися так, щоб жити було комфортно і затишно. І спорудили невеличкий дитячий майданчик для донечок.
Яньбінь не тільки вчився, будував фундамент спільного життя, а й пізнавав для себе нову Україну з відкритими, працьовитими і доброзичливими людьми – Батьківщину його дітей, яка стала рідною і для нього.
Анна – енергійна жінка. Крім того, що займалася городом, вирощувала цибулю та порядкувала у теплицях, спрямувала свої організаційні здібності на громадські справи села. Почала опікуватися водогоном, збирати кошти за користування водою, знаходила спеціалістів, коли виникали проблеми. Навіть завела Книгу скарг і пропозицій для жителів села. Пропозиції записувати не було потреби, вони реалізовувалися в процесі роботи і спілкування з односельцями. Разом вирішували, що потрібно зробити, щоб село ставало кращим.
Так поступово повернулися із забуття суботники, після яких зникли зарості бур’янів навпроти садиб, смітники на схилах. Активно до роботи долучалися підлітки, стимулом для яких ставало морозиво та інші ласощі. Тепер селом не літають поліетиленові пакети і не валяються під ногами пляшки.
– Це наша спільна заслуга. У Черняхівському – працьо–виті та дружні люди, які хочуть жити в чистоті і відносному комфорті. Це нормально. Шкода, що не маємо дитсадка і дитячого майданчика, але ми обговорювали цю проблему і з часом її вирішимо. Хочемо підвести воду до сільської школи. Добре було б, щоб мої донечки навчалися в рідному селі і колись з гордістю сказали: «Я вчилася у школі села Черняхівське».
Про плани на майбутнє Анна і Яньбінь не говорять – кожен прожитий день, їхня праця – це щасливе, забезпечене завтра. Знають одне – воно пов’язане з рідним селом, у рідній незалежній Україні. Діти підростуть і своє життя будуватимуть самостійно. А обов’язок батьків – створити гідні для них умови.
