За покликом серця та совісті

Виконувач обов'язків директора Військово–медичного департаменту Міністерства оборони України Віктор Жаховський, який прибув до Військово–медичного клінічного центру Південного регіону, почав зустріч з медперсоналом і представниками ветеранської громадськості з повідомлення про те, що полковникові медичної служби Миколі Афанасійовичу Гаммі присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України». Зала відповіла на його слова бурхливими оплесками й сприйняла їх, як добрий знак того, що уславлена лікувальна установа, всупереч усіляким чуткам і припущенням, не буде розформована або переведена на нове місце дислокації, а залишиться в Одесі. І справді представник Міноборони авторитетно заявив, що колишній 411–й військовий госпіталь – нині ВМКЦПР, буде, як і раніше, функціонувати у місті–герої.

Ось так і сталося, що Микола Афанасійович відчув тоді подвійну радість. І від визнання державою особистих заслуг у сфері військової медицини, і від того, що його рідного госпіталю, а нині центру, якому він віддав багато років і де має честь бути заступником начальника – головним терапевтом, не торкнуться якісь раптові потрясіння. А це означає – як і раніше, можна спокійно лікувати з вірою в завтрашній день.

Після закінчення зустрічі, результатом якої особливо задоволені ветерани–фронтовики, до Миколи Афанасійовича підходили колеги, раніше не знайомі йому люди і говорили добрі слова, вітаючи з високим званням. А він, як завжди добродушно посміхаючись, говорив: «Спасибі, спасибі, це мене чимало до чого зобов'язує».

Коли залишився сам, кілька разів перечитав свідоцтво про присвоєння почесного звання. «Чи заслужив таку честь?» – саме собою виникло запитання й змусило мимоволі подумки пройтися сходинками із прожитих років.

Ні, будучи школярем, він не був таким категоричним з приводу подальшої медичної діяльності, але й прийняте у випускному класі рішення – стати лікарем – спонтанним не назвеш.

– У нашій родині було дев’ятеро дітей. Певна річ, хворіли. Але до лікарів зверталися рідко. Та й не дуже–то звернешся у селі, де був усього один фельдшер. А виходжувала всіх мама. Переважно за допомогою народних засобів. А я придивлявся, цікавився, запам'ятовував… Ось так і зародилася нова й остаточна мрія, – ділиться з нами спогадами полковник медичної служби Микола Гамма.

У 1973 році він, шкільний золотий медаліст із Новоград–Волинського району Житомирщини, почав успішно втілювати її в життя. Спочатку – витримавши великий конкурс на вступ до Київського медичного інституту. А через чотири роки – перевівшись на військово–медичний факультет Куйбишевського медінституту.

Між Києвом і Куйбишевим – сотні кілометрів. Але для Миколи Афанасійовича ці альма–матер назавжди так і залишилися близькими одна до одної. Близькими фундаментально: за усталеними традиціями, формами і методами викладання.

Ставши лейтенантом–медиком, здобував практичний досвід. І коли повертав до життя солдат, що отруїлися чадним газом, і в Чорнобилі, з перших днів катастрофи перебуваючи на відстані тридцяти кілометрів від епіцентру атомного вибуху.

Про ту жахливу людську трагедію розказано й написано чимало. Підірвав «чорнобиль» нас усіх. Особливо тих, хто з перших днів катастрофи опинився в самому пеклі атомної стихії.

Навряд чи повною мірою усвідомлював тоді, на початку травня 1986 року, весь масштаб трагедії, що спіткала людей, і слухач Ленінградської військово–медичної академії імені Кірова військ–лікар Гамма, який серед перших прибув у зону відчуження. З дозиметром і марлевою пов'язкою, зі збудженими від безсонних ночей і радіоактивної пари очима він був серед тих, хто здійснював огляд і санітарну обробку людей, яких евакуювали з фатальної 30–кілометрової «мертвої зони».

– Уявляєте, навіть на взутті рівень радіації в сотні разів перевищував допустиму норму. А люди все одно не хотіли з нею розставатися. І довести їм, що це необхідно, було не так–то й просто, – згадує Микола Афанасійович.

Прагнення бути там, де складніше, де потрібна допомога іншим, закладене в самому характері цієї людини. Ще лейтенантом він домагався зміни «уральської офіцерської прописки» на Афганістан, де йшла війна. А через кілька років, осмислено ступивши на грузьку чорнобильську землю, за покликом серця та совісті був там, де його допомога в ті тривожні дні була найважливішою. Він виконував свій обов’язок лікаря, не зважаючи на особисті інтереси та час.

І для військовослужбовців, і для людей суто цивільних Микола Афанасійович Гамма нині особистість відома. Ось уже тривалий час він по праву вважається одним із провідних гастроентерологів Одеси. Ще навчаючись у Ленінградській військово–медичній академії, всерйоз захопився цією галуззю медичної науки. Там же, на кафедрі терапії, написав свою першу конкурсну наукову працю, у якій виклав власне бачення впливу ультрафіолетового випромінювання на перебіг виразкової хвороби. А пізніше, протягом багатьох років, обіймав посаду начальника відділення гастроентерології 411–го військового госпіталя.

Так, це був особливий і непростий етап у його житті. Понад 1200 пацієнтів на рік, усілякі аналізи, обходи, консультації людям, що страждають на захворювання органів травної системи. Непроста праця – без права на помилку.

Про свої заслуги і досягнення Микола Афанасійович не охочий говорити. І під час нашої з ним зустрічі розповідав більше про своїх педагогів і колег за медичним цехом. Словесно гортав сторінки історії гастроентерології та розповідав про етапи її розвитку й удосконалення. Про те ж наукове відкриття австралійських учених лауреатів Нобелівської премії у сфері медицини та фізіології Робіна Уоррена і Баррі Маршалла, яким шляхом лабораторних досліджень вдалося вивести та ізолювати бактерію, що викликає цілу низку захворювань шлунково–кишкового тракту.

– Це був справді прогрес у сфері гастроентерології. Адже на підставі цього вдалося знайти ліки проти мікроорганізму, руйнівні дії якого, зокрема, призводять до онкологічних захворювань, – охарактеризував вагомий внесок вчених у науку наш співрозмовник.

Через якийсь час нашу розмову перервав літній чоловік. Побачивши його, Гамма привітно усміхнувся й рушив назустріч. У день виписки 90–річний фронтовик прийшов, щоб іще раз подякувати своєму лікареві. Подякувати за те, що потрапивши до медичного центру у критичному стані, він уже через три тижні повернув собі колишню життєздатність.

– Усе обійшлося. Призначений курс лікування себе виправдав. А спочатку ж виникли дуже серйозні побоювання із приводу онкологічного захворювання, – сказав полковник медслужби Гамма, попрощавшись із пацієнтом.

Цей випадок навів на міркування і нас. Згадалося, як непросто було йому піднімати на ноги двох наших колег–журналістів, які потрапили на госпітальне ліжко у зв'язку із загостренням виразкової хвороби. Як, переглядаючи редакційну пошту, неодноразово доводилося читати листи зі словами вдячності Миколі Афанасійовичу Гаммі. Людині, яка й у будні, і у вихідні, не зважаючи на особистий час, опікується здоров'ям хворих. І тільки близькі й рідні люди знають, яких зусиль, емоційних витрат йому це коштує.

Ось уже декілька років полковник медичної служби Гамма трудиться на посаді головного терапевта центру. Відповідно, розширилося і коло його обо–в'–яз–ків, і збільшилася міра від–повідальності, але це не звузило діапазону його діяльності як лікаря. Як і раніше, допізна горить світло в його службовому кабінеті, який розташований на 5–му поверсі відділення гастроентерології. Як і колись, полковник медичної служби Микола Гамма успішно спеціалізується на лікуванні хворих з порушенням функцій травної системи. І присвоєння йому почесного звання «Заслужений лікар України» сприймає як новий стимул для самовдосконалення, передачі накопиченого багажу знань і практичного досвіду колегам, здобування авторитету у людей, які довіряють йому свою найдорожчу маєтність – здоров'я, сподіваючись на ефективну допомогу. І виправдати їхню довіру та надії – головна мета його життя, яке він присвятив медицині.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті