– Не казав мені чоловік якихось гарних слів і квітів не дарував, – розповідає мешканка Михайлополя Нюся Давидівна Гетманчук, – але прожили в мирі та злагоді більше п'ятдесяти років разом. Виростили двох синів, маємо чоти–рьох онуків. І дай Бог, щоб у всіх таке подружнє життя було, як у нас.
Вся сімейна біографія Гет–манчуків сповнена світла, добра та напруженої праці. За сумлінне ставлення до роботи Нюсю Давидівну та Віктора Миколайовича неодноразово нагороджували грамотами, цінними подарунками. Не сидять без діла й на пенсії. Садиба Гетманчуків – одна з найохайніших у селі – видно, що живуть тут справжні господарі.
А втім життя згадується нелегке. Майже на самому його початку була війна.
– Як таке можна забути? – говорить Нюся Давидівна. – Батька забрали на фронт, а нас у матері п'ятеро. Жили ми й так бідно, а тут ще окупація. Німці наступали по Бендерському шляху з великими боями, всюди стояв такий гуркіт, стрілянина, що здавалося, сховатися від цього жаху було неможливо, навіть у погребі, куди нас завела мати.
Щойно німці ввійшли в село, почали ташуватися по хатах. Нас без особливих церемоній вигнали до старенької кухні, куди поміщалося одне ліжко. Німці полюбляли смажену картоплю і часто вимагали від матері її готувати. Ми збирали гілля, солому, щоб топити піч.
За німцями прийшли румуни і знову грабували односельців, забираючи яйця, молоко, курей, а нам майже нічого не залишалося.
Добре пам’ятаю, як гнали окупантів з нашої землі, – веде далі Нюся Давидівна. – Було страшно, бо скрізь бомбили, гарматні постріли не вщухали кілька днів.
Коли канонада змовкла, зрозуміли, що війна для нас скінчилася. Відновлювався колгосп, дорослі знову вийшли на роботу, піднімали зруйноване господарство. Згодом з фронту повернувся батько.
Разом з батьками на роботу пішли і двоє старших дітей, а після закінчення сьомого класу до них долучилася Нюся. Маленька худа дівчинка спочатку доїла корів, прибирала за ними, розносила корми. Додому поверталася ледь жива, боліли руки й ноги. Здавалося, кінця не буде такій виснажливій праці. Тому без зайвих вагань покинула ферму і перейшла до рільничої бригади. Працю нормовички теж легкою не назвеш, але з'явилося більше вільного часу, бодай у вихідні.
Як би важко не було, а молодість брала своє. Часу вистачало і в кіно піти, і на танці. Там і приглянувся їй Віктор Гетманчук, який згодом став її чоловіком.
