Дуель із бароном…
Юрій Степанович Нікандров пройшов усю війну – з першого до останньо–го дня. Коса смерті в руках ворога постійно заносилася над ним. Але так і не змогла завдати серйозного удару, зустрівшись зі своєрідним щитом хоробрості, стійкості та спритності солдата. Вісім разів був поранений. Але виживав. І знову брав у руки снайперську гвинтівку.
Одного разу Юрія Нікандрова разом з його другом–снайпером Василем Ніколаєвим викликав до себе комбат. На той час становище на фронті стабілізувалося, і частини перебували в позиційній обороні. Кремезний, смаглявий майор, допитливо глянувши на тих, хто увійшов, скупо мовив:
– Проходьте ближче, до столу.
На ньому лежала розгорнута топографічна карта з нанесеними на неї значками.
– Так от, – продовжив майор, – на нашій ділянці «пустує» якийсь німецький снайпер. Ми втратили через необережність кількох солдатів та офіцерів, хоча й стоїть тимчасове затишшя. Пройшли чутки, що на «нейтралці» з’явився снайпер–ас з високопоставлених чинів вермахту. Знатний барон. Хитрий, підступний, невловимий. «Зняв» нашого снайпера. Їздить на «вільне полювання» куди йому заманеться, нікому не пояснюючи, з яким конкретно завданням прибув. Не любить афішувати, діє таємно, неофіційно. У спецекіпіровці, з усіма «причиндалами». З «залізним хрестом» на шиї. Кажуть, одержав особисто від Гітлера за великі «заслуги». Довкола нього – «підсадні качки» – зі звичайних німецьких снайперів. Ніхто не знає, коли і в якому місці він повинен з’явитися. Усе тримається у найсуворішому секреті. Але наші розвідники напередодні взяли німецького офіцера–«язика» з першої траншеї супротивника. Він–то й підтвердив, хоча й побічно, ці відомості. На нашому напрямку німці обладнали цими днями для «важливого птаха» затишне «гніздо» – спостережний пункт, ретельно замаскувавши його. Приблизно, барон «засів» десь ось у цьому районі, на нейтральній смузі, між стиками флангів наших двох рот, що закріпилися на невеличкій висотці, – і він вказав на окреслене червоним олівцем коло на карті. – Вам, як найдосвідченішим снайперам, ставиться конкретне завдання – виявити місце розташування та знешкодити хваленого «аса», щоб він більше нікому не докучав.
…Вночі сапери проробили прохід у мінному полі, позначивши його ганчір’ям на прутах під колір вигорілої трави. Під вивернутим від вибуху снаряду пнем зробили «лежку» і ретельно замаскували її.
– Ще не розвиднілося, а ми вже перебували на своєму місці, – згадує про той епізод Юрій Степанович. – Сонце вставало за нашою спиною, тому відблиски від нашої оптики німці навряд чи могли помітити. Але про всяк випадок дотримувалися усіх запобіжних заходів, розуміючи, який обережний та хитрий «лис» причаївся десь поперед нас у своїй «норі», «промацуючи» кожний метр простору та чекаючи чергової жертви. Цей досвідчений фашистський снайпер за своєю значимістю був «вагомішим» за будь–якого штабного офіцера. Як пізніше стало відомо із записів його блокнота, в «чорному списку» значилося понад двісті убитих – від рядового – до полковника. Такого пройдисвіта–аса, що називається, голими руками не візьмеш. Тут треба добре «покумекати», точно виявити, з якого конкретного місця він веде прицільний вогонь. За весь світловий день барон так і не зробив жодного пострілу. Напевно, чекав «дичину» більшу. Око в нього було досвідчене. Наступного ранку ми притягли із собою опудало в погонах, у касці – усе, як належить. Я підняв «виріб», а Василь став спостерігати за накопиченням каміння на обрії. І раптом пролунав постріл. Негайно зваливши опудало, я став вивчати, під яким кутом куля ввійшла в нього і під яким вийшла. Звірив з місцевістю. І тут, між валунами, помітив невелику вузьку щілину, ніби амбразури. Там, серед каміння, і засів гітлерівський годованець. Мій друг, Василь Ніколаєв, родом з Алтаю, був досвідченим мисливцем. Часто розповідав мені про звички хижаків, навчив мене наслідувати свистом голоси різних птахів. Завжди витриманий, розважливий і спокійний. Вже вечоріло. Треба було дочекатися темряви, щоб непоміченими повернутися до свого розташування, а на світанку прибути сюди «у всеозброєнні».
– Я побачив, – шепоче Василь, – звідки димок від пострілу пішов, – а в самого в очах бісівський вогник іскриться. – Зараз я його дістану!
Не встиг я й рота відкрити, як він висунувся з–під пня на півкорпуса, щоб зручніше було цілитися. Але натиснути на спусковий гачок так і не встиг. Його випередив підступний барон. І не промахнувся.
– Ех, Васю, Васю, – лише й видихнув я із глибоким сумом та жалем. – Ну навіщо ти поквапився, друже мій щирий? Всередині в мене все клекотало помстою: але я стримався, зціпивши від безсилля зуби. Була б моя воля, то викликав би кривдника на двобій. Але ті часи, коли відкрито виходили в поле один проти другого та боролися до першої крові, за угодою або до загибелі, давно минули. Тут шляхетним, «лицарським» духом і не пахло. Дуель ця була своєрідною – хто першим вистежить, виявить супротивника і першим натисне на спуск, той і стане переможцем. Такі жорстокі неписані правила війни, і потрібно було приймати їх. Ставка «потайної дуелі» – саме життя. Ледве стало світати, а я вже, не ворушачись, лежав на своєму місці, під пнем, з якого звисали довгі корені. Між ними я й просунув закамуфльований ствол бувалої своєї снайперської гвинтівки з оптичним прицілом. Позаду, в окопі, праворуч і ліворуч від мене, щоб відволікти увагу «аса», бійці зрідка, по черзі, піднімали над бруствером опудала і одразу опускали їх. Німець поки що не йшов на принаду, напевно, був дуже обережним, придивлявся. У мене від нерухомості вже стала німіти ліва опорна рука, від напруги сльозилися очі, але палець правої, як оголений нерв, лежав на спусковій скобі. Скільки минуло часу, я не знаю. У таких випадках кажуть, що вічність. І, напевно, правильно. Поруч зі мною застиг «лічильник» – і одночасно помічник – той, хто фіксує результат пострілу снайпера за відомими лише йому ознаками. Уп’явшись поглядом через приціл в щілину між камінням, раптом помітив ледве уловимий рух ствола, який, немов тонка смужка тіні, повернувся в мій бік. Два постріли злилися в один.
Супротивник якимось чином теж виявив мене. Ми обидва, підспудно, одночасно натиснули на спускові гачки. Встиг помітити сизуватий димок з амбразури і негайно відчув, як щось гаряче обпалило мені кисть правої руки. Куля, чиркнувши по прикладу, пішла під пахву. Живим залишився зовсім випадково. Справа в тому, що звисаюче коріння пня трохи заважало мені обдивлятися місцевість, і тому я лежав не прямо і плазом, а трохи навскоси стосовно положення гвинтівки, на лівому боці. Це й врятувало мене. З того часу «робочим» пальцем замість вказівного в мене став середній. Але про цей «нюанс» знав лише я сам. Того разу руку перетягнув джгутом. А коли сутінки згустилися, ми по–пластунському поповзли до каміння. Напарник «щупом» виявив та знешкодив по дорозі просування декілька мін. Дісталися до штабеля з каміння, завмерли. І тут між нами виник короткий діалог–суперечка. «А раптом фріц лише поранений? – тихо запитав мене помічник. – Поліземо в його «барліг», а він вистрілить?» На що я відповів: «Якби був живий, то давно «зняв» би нас». «Тоді давай гранату про всяк випадок кинемо», – запропонував він. «Це – зайве, галас здіймемо, а німці мінами закидають», – поставив я крапку в розмові.
Виявивши з протилежного боку двері–лаз, обережно спустилися крутими сходами вниз. Увімкнули ліхтарик. У барона за його чином, справді, виявилося «царське ложе». Рублена стеля у три накати, стіни, обшиті дошками, на поличці – бак з водою, термос із кавою, шоколад, консерви та інші припаси. У кутку – дерев’яний настил з ковдрою та подушкою для відпочинку. «Влаштувався, гад, як на курорті», – шепнув товариш. Перевернули лежачого ниць німця. На вигляд – років п’ятдесят. Комірець білої сорочки під кітелем залитий кров’ю. Куля влучила йому в перенісся. Знявши з його шиї хрест, я взяв у руки снайперську гвинтівку барона. Таку бачив вперше. Напевно її виготовили на спецзамовлення. Інкрустоване ложе, а головне, із двома спусковими гачками. Один зводиться до клацання, а до другого варто лише доторкнутися, як відбувається постріл. І при цьому – ані найменшого коливання стволом – стовідсоткове влучання. Залишивши «сюрприз» – гранату на «розтяжці», ми покинули «бункер». Звернули увагу й на те, що він мав два запасних виходи.
У бліндажі на передовій на нас вже чекав комбат. Побачивши мене, розцвів усмішкою: «Ти хоч знаєш, сержанте, кого ліквідував? Полковника, одного з «елітних» снайперів, до якого благоволив сам Адольф Гітлер! Представимо тебе до ордена!» А я у відповідь: «Мені б його гвинтівку!». «Добре, подумаємо», – здивувався комбат.
– Ну, а яка її подальша доля? – не стримався я.
Юрій Степанович хитро глянув на мене і відповів:
– Другого дня мені принесли її, загорнену в плащ–накидку. Трофеї не належить брати, але мені, як виняток, «поступилися». І відповідні документи оформили. Але з неї так жодного разу і не вистрелив. Для мене вона була щось на зразок «сувеніра». Ордена я не одержав. Натомість вручили медаль «За відвагу». Для мене це найдорожча нагорода. Ну і, як це не дивно, надали короткострокову відпустку – на лікування та відпочинок. А гвинтівку барона після війни я подарував одному з горців–єгерів, коли був на полюванні на Кавказі. А він натомість намагався вручити мені свій стародавній кинджал. Але я чемно відмовився. Адже це для нього – пам’ять про предків, сімейна реліквія, яка переходить із покоління в покоління. Пізніше довідався, що єгер передав снайперську гвинтівку до музею Бойової слави. Напевно, і він не захотів стріляти зі зброї ворога…
І після війни Нікандров, по суті, залишався снайпером. Але лише в іншому розумінні та значенні цього слова, ставши майстром спорту міжнародного класу зі стендової стрільби. «Багаж» його спортивних досягнень досить вагомий – 299 медалей: дві з них – золоті – привіз із чемпіонатів світу. Але найдорожчі та зрозумілі для Юрія Степановича – бойові нагороди, хоча без особливого блиску і краси – дві медалі «За відвагу». Ми всі знаємо, зі сплаву якої проби вони відлиті, припускаючи міцність нашого духу.
22 листопада нашому земляку – Юрію Степановичу Нікандрову виповнюється 90 років. Низький уклін Вам, любий солдате Великої Вітчизняної! Здоров’я!
Валерій Шестаченко
Сота осінь з доброю усмішкою
Сторічний ювілей відзначила Вустинія Єлизарівна Крохмаль із Перейми. Її доля – немов зоране поле. Засіваючи його, сподіваєшся на врожай. Та не завжди сподіванки справджуються.
Зростала в заможній родині, де вміли працювати і хліб шанувати. Тож потрапили до списку куркулів. Землю, реманент і все нажите добро забрали. А їм дозволили жити у Переймі, пожалівши малих діток, яких на той час було у родини 15. З них у роки Голодомору вижили тільки четверо.
– Рано вийшла заміж і рано овдовіла. Довелося пережити і смерть свого сина, і буремні роки революції, і колективізацію, і воєнне лихоліття. Працювала в колгоспі, і завжди її називали серед найкращих трудівниць. Удостоєна п’ятьох нагород, – розповідає завідувачка Переймівського клубу Ольга Міхполь.
Троє онуків звеселяють бабусину осінь, навідуючись до неї з Кишинева. Нинішнього, сотого дня народження навезли подарунків, наїдків, квітів. І обіцяють ніколи не забувати свою бабусю, яку щиро люблять.
Ще донедавна Вустинія Єлізарівна сама пекла хліб. А останнім часом, каже, ноги не слухаються і недобачати стала. Тому всю господарську роботу взяла на себе сім’я племінниці Н.С. Закревської, котра славиться у селі добротою та чуйністю.
Врожаїться нива ювілярки. Адже дочекатися сотої осені з доброю усмішкою доля відвела далеко не кожному.
Любов ДМИТРІЄВА,Балтський район
