Замолоду Катерина Андріївна Артюх не цуралася жодної роботи, працювала на совість. Не цурається й зараз, у свої 99 літ. Оце нині, мовби не маючи за плечима прожитих років, цупко тримає натрудженими руками грабельки, вправненько згрібає опале листя, спершу біля воріт, а потім і на подвір’ї.
З першими подихами зими роботи меншає. Вже наведено лад на городі та в саду, заготовлено припаси, складено у ще «панському», а втім добротному, погребі. Знайшлося там місце й діжечці з ігристим вином власного виробництва. Ним, а ще запашними яблуками, завжди радо пригощає старенька своїх гостей.
Свої 99–ті іменини Катерина Андріївна святкувала 6 грудня, напередодні свята Великомучениці Катерини, що в давнину називалося ще святом дівочої долі.
Вона була п’ятою дитиною у дружній родині Андрія та Дуні Артюхів, яка мешкала і господарювала в невеличкому селі Сім’я. Працювали на землі, утримували волів, коней, корів та іншу живність.
З плином часу сільце так міцно зрослося з Настасіївкою, що його назва утримується у пам’яті лише небагатьох старожилів.
Дев’ять разів відвідував лелека Артюхів. Щоб прогодувати сім’ю, батькові, матері та старшим дітям доводилося невтомно працювати на власному наділі. Тож підрісши, впряглася в роботу й Катруся.
В період колективізації міцного господаря, 60–річного Андрія Хомича, який не хотів добровільно розлучатися з нажитим добром, влада зачислила до глитаїв, нещадно пограбувала і з малолітніми чотирма дітьми (старші вже були одружені) відправила на заслання до далекої Вологди. На той час Катерині виповнилося 13 літ. Як вона нині пригадує, на чужині жилося дуже сутужно. Дізнавшись про їхні злидні та поневіряння, рідні з України вдалося визволити сестричок і братика, розібрати по своїх родинах. А батьки так десь і згинули.
Непросто було жити їй і в рідному селі. Через нелегку сирітську долю Катерина Андріївна обминула шкільну лаву, підлітком почала трудитися у новоствореному колгоспі. До дрібниць пам’ятає ту тяжку працю. Разом з усіма жнивувала, молотила вирощене збіжжя, полола буряки, сапала соняшник, поралася біля худоби. Не стерлося з пам’яті і страшне лихоліття – Голодомор. Пригадує, що голодна смерть викосила чимало люду, а потім село ще довго оговтувалося від цієї наруги.
У 1935 році сподобав роботящу колгоспницю гарний молодик із сусіднього хутірця Боротьба, однофамілець Микола Іванович Артюх. Невдовзі побралися. Через рік прижили сина Олександра, а 1938 року хатинку ощасливила своїм криком дочка Міла. Згодом з’явився й син Микола.
Щоправда, трьох діточок Катерині Артюх довелося ставити на ноги вже самій. Зраненого на війні чоловіка вона поховала через три роки після Перемоги. Вдруге заміж красива молодиця так і не вийшла, і з розмови видно, що не шкодує. За роботою – у полі, на фермах, пташнику й навіть за кермом трактора, вкупі з турботою за своїх дітей – промайнуло вдовине життя.
Її сини й дочка одружилися, подарували трьох онуків. А онуки – сімох правнуків. Є вже й четверо праправнуків. У свої дев’яносто дев’ять бабуся Катерина досить бадьора, сама живе в хатині, сама варить собі їсти, без окулярів читає газету. За все життя Катерина Андріївна лікувалася лише раз. Втрапила до лікарні, впавши з воза, якого перекинули схарапуджені коні.
Та літа беруть своє. На підмогу матері поратися з городніми справами дедалі частіше поспішає Міла, яка мешкає по сусідству. Проте, спостерігаючи, як довгожителька легко порається по господарству, жваво спускається у глибокий погріб, дивуєшся з її наділеного Богом здоров’я, життєлюбства та доброї вдачі. Недаремно її ім’я перекладається з грецької мови як «чиста душею».
Юрій ФЕДОРЧУК,
власкор «Одеських вістей»,
Миколаївський район
