«Боротися, шукати, ніколи не здаватися!»
Розповідь про цього скромного хлопця з обеззброюючою посмішкою та світними очима вже з’являлася на сторінках «ОВ». Танцюрист–степіст Олександр Останін не зрівняється з братами Кличками своїм зростом. Але його перемоги змусили глядачів знову й знову повторювати «…Україна!..» У результаті восьмирічної напруженої боротьби Останін підняв прапор нашої країни на найвищу позначку, над прапорами Швейцарії та Гонконга.
У перший тиждень грудня на весь місцевий спортивний комплекс лунає стукіт туфель–степівок. Цього року на чемпіонат світу до німецької Ризи з’їхалося близько двох тисяч танцюристів із усіх куточків земної кулі. Збірна України, яку очолив досвідчений і відомий Олександр Останін, складалася з 21 чоловіка. Примітно, що більша частина – одесити, учні Останіна. Також були учасники із Дніпропетровська, Харкова та Кременчука. Як на капітана збірної, на Олександра лягла величезна відповідальність за розв’язання всіх проблем – від дрібних організаційних до найголовніших, репетиційних. Крім того, треба було тримати марку кумира.
– Я завжди дуже відповідально ставлюся до будь–яких змагань, – говорить Олександр. – Вигострюючи техніку й артистизм, проводжу на тренуваннях по 3–4 години. Якщо торкнутися хореографічного аспекту, то зазвичай мені самому доводиться ставати постановником. Готуючись до цього чемпіонату, я досить добре вивчив своїх найближчих конкурентів із Австралії, Канади та США. Досить багато довідався про їхню техніку, рівень артистизму. Але все–таки моїм основним суперником був швейцарець Даніель Лівіль. Безумовний фаворит, він кілька років не підпускав мене до найвищого щабля п’єдесталу пошани, залишаючи лише срібні медалі.
На цьому чемпіонаті все було інакше. І закрите суддівство тільки підігрівало інтригу. Раніше судді піднімали таблички з набраними балами, і учасник міг приблизно підрахувати зароблені ним очки, прикинути свої шанси. Цього разу таємниця суддівських оцінок усіх тримала в напрузі до найостаннішої миті.
– У фіналі, коли залишилося тільки шість чоловік, суддівство було так само закритим. Судді просто підраховували очки й повідомляли ведучому прізвище учасника. Ці прізвища вимовлялися як при зворотному відліку. Шосте місце, п’яте.., – а моє прізвище ще не назвали. Четверте місце – знову не Останін, – з посмішкою веде далі Олександр. – Коли назвали третього конкурсанта, я вже зрозумів, що ми знову залишилися вдвох – я й мій давній суперник швейцарець Даніель. Нас викликають на сцену і я, зі спокійною душею срібного призера, слухаю промову про давнє суперництво України та Швейцарії. Потім ми повертаємося до екрану за нашими спинами (на ньому висвічуються імена переможців) І, як у тумані, я бачу прізвище Даніеля, а потім і своє. Ура! Я – перший! Я – переможець! Зала вибухнула оплесками, від яких у мене досі шумить у вухах, а всі учасники нашої збірної зі слізьми кинулися мене обнімати. Гомін стояв такий, що, здавалося, цілий світ, включно й Швейцарія, радів за мене.
Отже, вершина досягнута. За законами жанру за нею звичайно настає порожнеча, депресія. Але для людини з вогнем у серці все тільки починається.
– Дуже важливо, – говорить Олександр, – щоб у душі завжди жила мрія. Потрібно відразу ж поставити перед собою нову мету й жити нею. Не спочивати на лаврах, а рухатися вперед. Я дуже хочу, щоб збірна України ставала більшою. Ми робимо те ж, що й інші, і навіть краще. Багато членів нашої збірної вперше побували на змаганнях такого рівня, і я з радістю помітив, що й у їхніх очах загорівся вогонь прагнення до звитяг. Ще одна моя мрія – готувати до міжнародних змагань нашу збірну. А ще я б хотів стати суддею міжнародного класу. На цих сходах багато щаблів, які потрібно подолати. Почати потрібно з українського суддівства, а потім пройти семінари, атестації, іспити на право бути міжнародним суддею. У цьому є й частка здорового патріотизму – хоча б тому, що на міжнародних змаганнях поки що немає суддів від України. Але, гадаю, тільки поки що…
Олексій ІВАНОВ
