Кандидат філологічних наук, доцент, член Націо––нальної спілки письменників України Василь Полтавчук народився 1 січня 1953 року в селі Полянецьке, що розкинулося серед славнозвісних лісів і розлогих полів мальовничого Савранського краю. Він давно став міським жителем, одеситом. Але в районі В. Полтавчука добре знають. Його літературна діяльність вивчається школярами на уроках літератури рідного краю. Інтелігенція жваво цікавиться його рецензіями, статтями, монографіями, що виходять друком. В бібліотеках є стенди, де розміщують книги нашого земляка. Та і сам Василь Григорович, незважаючи на зайнятість, неодмінно відвідує свою малу батьківщину. Він відгукується на пропозиції взяти участь у тих чи інших літературних заходах, що проводяться в районі, привертаючи до себе життєлюбством, тонким відчуттям гумору, умінням толерантно, інтелігентно поводитися у будь–якій ситуації. І коли прийшла його ювілейна дата, всі здивувалися: «Полтавчуку вже шістдесят? Не може бути!».
Моє знайомство з цією людиною відбулося заочно, коли навчалася на філологічному факультеті Одеського державного (нині національного) університету іме–ні І.І. Мечникова. На одному із засідань наукового гуртка наш Учи–тель, відомий на всю країну вчений Василь Васильович Фащенко, якось до слова повідомив, що на першому курсі є розумний, талановитий студент Василь Полтавчук. Запам’яталося це, напевне, тому, що у багатьох із нас десь глибоко в душі ворухнулося почуття ревнощів. Адже така небагатослівна оцінка Василя Васильовича важила дуже багато.
Після закінчення філфаку кожен із нас, його випускників, пішов своєю життєвою дорогою. Через деякий час, завдячуючи непередбачуваній долі, ця дорога привела мене до Саврані.
Вже працюючи в редакції ра–йонної газети «Сільські новини», журналістам якої про Василя Полтавчука було відомо все, я дізналася, що він спочатку був редактором Одеського облас–ного радіо, потім – літературним консультантом в Одеській організації Спілки письменників України. У 1980–му В. Полтавчук обійняв посаду відповідального секретаря Одеського обласного комітету захисту миру, де пропрацював до 1986 року. Саме в цей період і відбулася моя перша зустріч з Василем Григоровичем.
Одного разу, коли ми поїхали у відрядження до Одеси, наш тодішній редактор А.З. Блажко сказав: «Ще маємо час. Тож зайдемо на роботу до нашого земляка».
Василь Григорович був усміхненим, привітним. На столі з’явилися бутерброди, кава і гостинних сто грамів. Розмова точилася просто, невимушено. І чомусь здалося, що це зовсім не перше моє спілкування із Полтавчуком, як завжди називають його у нас в редакції, що знаю його особисто вже досить давно.
Згодом Василь Григорович подарував мені одну за одною збірки оповідань «Заповітне поле», «Чи залишиться таємницею?», «Руса коса до пояса» зі своїми автографами. Коли читала їх, на згадку прийшло із студентських років оте фащенківське: «розум–ний, талановитий». Зі сторінок постали чітко окреслені образи, людські характери. Ще й досі пам’ятається Ганна із оповідання «Голубка» – вродлива жінка, яка й тридцять шість років по війні не може забути свого коханого, що не повернувся із фронту, і тому самозречено відмовляється від пропозицій чоловіків влаштувати своє сімейне життя; і безвідмовний Михтодь із однойменного оповідання, що роздає дітям із дитсадка кавуни, які йому велено завезти бригадирові, щоб ніхто не бачив. І Ксеня («Базарний день»), що заплуталася у сітях буденщини (а їй би, як ластівці, злетіти до сонця!).
Образи героїв запам’ятовуються своєю впізнаваністю. Приходить відчуття, що ти десь бачив їх у реальному житті.
Як точно відзначив В.В. Фа–щенко у своїй передмові до збірки «Руса коса до пояса», «робиться це не для приголомшення читача, а для втіхи осягнення ним сподіваної несподіванки».
Згадую, як Василь Григорович працював заступником декана філологічного факультету. Було це з 1990 по 2008 рік. Без попередньої домовленості зустрітися з ним не випадало ніякої можливості – то Вчена Рада, то засідання кафедри, то він був на лекціях. А ще біля його кабінету завжди юрбилися студенти. Бо якщо хтось з них потрапляв у халепу, то намагався зайти саме сюди. Звичайно, на всепрощення та поблажливість розрахунку не було, але всі знали, що Василь Григорович розбереться, до всього підійде об’єктивно, виважено.
У 2009 році вийшла книжка Василя Полтавчука «Неминущість минулого». Враження від неї було незабутнім. Спочатку навіть не могла збагнути, що саме так збентежило. І лише потім, в процесі аналізу, все почало розкладатись «по поличках». Так, це ґрунтовність, продуманість статей, присвячених історичній та історико–біографічній прозі. Це глибокодумне дослідження (хоч і називається штрихами до портретів) літературознавчої спадщини Василя Фащенка, дебютних повістей Івана Григурка, літературно–критичного доробку Євгена Прісовського. Проте найбільше схвилювали вміщені у книжці спогади про відомих науковців і письменників. Напевне, тому, що багатьох із них знала особисто. Василь Васильович Фащенко, Іван Михайлович Дузь, Андрій Володимирович Недзвідський, Григорій Андрійович В’язовський викладали у нас на факультеті. Там, за університетською кафед–рою, вони були Богами. Чимось недосяжним. Василь Полтавчук зумів висвітлити ці постаті з невидимої для студентської аудиторії, чи для стороннього ока, сторони. Від цього, доповнені індивідуальними рисами, суто людськими якостями, вони стали виразнішими і зрозумілішими. Це і було тим, що примушувало перегортати сторінки книжки не один раз.
… У Саврані є дивовижне місце. Колись, давним–давно, завжди спокійна річка Савранка враз грайливо вигнулася в’юнким станом, оповила своїми водами невисокий пагорб і відірвала його від навколишньої заплави. Так майже в самому центрі селища утворився райський куточок, який місцеві жителі нарекли островом Кохання. Із довкіллям його з’єднують місток і кладка, що ховається між вербами і очеретами. І коли випадає вільний час, Василь Григорович неодмінно приїздить сюди, у країну свого дитинства. Саме звідси беруть початок його витоки – як письменника, публіциста, літературознавця. Тут, у цій країні, він, підтримуваний своїм мудрим шкільним учителем Василем Лукичем Кульовим, починав писати перші вірші, статті до місцевої газети.
На острові, в затишному домі Полтавчука, завжди збираються друзі, знайомі, колишні студенти. Тут все дихає любов’ю – до рідного краю, до людей, до найнезбагненнішої речі на землі – життя. Цю любов він всюди несе із собою. І коли дивишся на господаря дому, завжди оптимістично налаштованого, підтягнутого, думаєш: «Ні, Полтавчуку не вже, а лише шістдесят…». А це означає, що він, напевно ж, ще не один раз порадує читачів своєю творчістю.
Р.S. Колектив «Одеських вістей», данім автором яких є Василь Григорович Полтавчук, щиро вітає його з ювілеєм, зичить здоров’я, щастя, творчої наснаги і нових знахідок на нелегкій ниві буденного та літературного життя. Адже, як сказав один з класиків, «розповідям про неспокій немає кінця…»
