Вже не один рік точаться розмови про те, що система професійно–технічної освіти мусить відповідати постійним змінам потреб на ринку праці. Тому у квітні 2011 року Кабінет Міністрів України затвердив державну програму розвитку ПТО на 2011 – 2015 роки з орієнтовним обсягом фінансування 3,5 мільярда гривень. Міністерство освіти й науки, молоді та спорту своєю чергою розробило й затвердило близько 60 нових державних стандартів професійно–технічної освіти за робітничими професіями.
Водночас фахівці стверджують, що реанімувати систему підготовки кваліфікованих робітників неможливо без зближення її із сучасними виробничими процесами й підприємствами, зацікавленими у грамотних кадрах і готових ділом підтримувати профтехосвіту. Про це ми говорили з директором Одеського ліцею будівництва й архітектури Ігорем Черненком.Причому почали бесіду з постанови Кабінету Міністрів України від 2010 року про дво– та тристоронні договори. Нагадаємо, що ці договори зобов'язували підприємства укладати довгочасні угоди з навчальними закладами й учнями. В угодах передбачалася не тільки оплата праці під час проходження учнями виробничої практики, але і їх подальше працевлаштування.
– Було зроблено спробу зблизити систему професійно–технічної освіти з виробництвом, – говорить Ігор Борисович.– Однак у житті діється все не так, як передбачав законодавець.
– У чому ж проблема?
– Насамперед проблема полягає в тому, на мій погляд, що в переліку їхніх витрат такий рядок не передбачений. Це стосується бюджетних організацій і навчальних закладів. Крім того, сьогодні важко знайти підприємство, на якому можуть спланувати розвиток виробництва бодай на най–ближчі три роки, а отже, й орієнтовну кількість робочого персоналу.
– Як же ви пораєтеся з таким становищем?
– Доводилося порушувати чинне законодавство, укладаючи договори на проходження практики на безоплатній основі. А потім довго з’ясовувати взаємини з працівниками прокуратури, які вимагають дотримання букви закону. Щоправда, законодавець уже вніс зміни в чинне законодавство, давши нам право, починаючи з 2013 року, укладати договори як на платну, так і на безоплатну практику, залежно від фінансових можливостей підприємств. Водночас, попри наявні труднощі, потреба щодо фахівців, яких випускає зокрема наш ліцей, за підсумками минулого року зросла відсотків на двадцять…
– Мабуть, Вас і Ваших колег виручає бюджетне фінансування?
– На жаль! Минулий рік у цьому плані був не найкращим. Навіть фінансування на оплату послуг житлово–комунального господарства нам було урізано нижче всяких меж. Наприклад, на опалення навчальних і виробничих площ нам виділили на рік лише тридцять три тисячі. Тоді як тільки за один місяць доводиться фактично платити близько вісімдесяти тисяч гривень. Бракує коштів і на видаткові та канцелярські матеріали, зокрема на використовувані в навчальному процесі пісок для штукатурів, крейду, папір. Усе це доводиться купувати в кредит. Але за кредити не сьогодні, так завтра доведеться розраховуватися.
– Із чого б, на Ваш погляд, треба починати відродження системи профтехосвіти?
– Це, як ви розумієте, не окремі питання, – веде далі Ігор Чер–ненко. – Їх неодноразово обговорювали на різних конференціях за участю представників Кабінету Міністрів і профільного міністерства. Якщо коротко викласти підсумки цих зборів, вони зводяться до необхідності розробити державну довгочасну програму розвитку галузей, зокрема з чітким визначенням, чого та скільки ті чи інші підприємства вироблятимуть із урахуванням потреб ринку. І вже на базі цих розрахунків готувати фахівців на перспективу. І не тільки профтехосвіти. А якщо ні, то ми можемо не встигнути за швидким поїздом сучасного виробництва.
Але чи можливо це в країні, у якій імпорт переважає над експортом?
