Олена Хомівна принесла дров, розтопила грубку–лежанку і зітхнула:
– Перший рік ми з тобою, Анюто, на Різдво без нашої ялинки залишилися.
– Та набрид цей фікус! Років сорок простояв. Тільки місце в кімнаті займав.
– Зате я його прикрашала цукерками і сніжинками із серветок. Онуки приїдуть – цукерки зрізують.
– А ти картоплю посолила?
– Геть не пам’ятаю, – не пам’ятаю: склероз проклятий…
– Ми з тобою як у тій рекламі – солодка парочка: я вже нічого не бачу, а ти нічого не пам’ятаєш.
Літні сестри Анна Хомівна Ісаєва і Олена Хомівна Гаврилова у похилому віці стали жити–поживати під одним дахом. Усе життя вони трудилися в селі не покладаючи рук, виростили дітей. Але всі роз’їхалися. Із усього великого роду в селі залишився тільки молодший син бабусі Олени Микола з родиною. Втім, і він останнім часом їздить до Одеси – заробляє на будівництвах. А що робити? Колгосп–мільйонер у Муравлівці давно розпався, фермерам багато людей не потрібно. Щоб вижити, молода родина утримує свиней і корову, п’ять городів засаджує картоплею, та ще сотки на полі має, але доходів все одно не вистачає, щоб двох дітей виховувати.
– Мої дітки – святі мученики, – утирає сльозу бабуся Олена. – Скільки той мотоблок тягають, усі спини вже надірвали. А користі з тієї картоплі? По 80 копійок цього року віддавали.
– Так, чесною працею зараз не розживешся. Пам’ятаєш того хлопця? Постукав у хвіртку: «Мене до вас, бабусю, голова сільради направив: я привіз для пенсіонерів дешеві товари. От, подивіться: сковорідки, чайники, ножі». Усучив мені купу коробок, з вас, говорить, 180 гривень. А я, дурна стара, йому гроші віддала. Потім відкрила ті коробки – а там усіляке барахло. Коли голова прийшов мене з 80–річчям привітати, я до нього із претензією: навіщо ти мені того безсоромника направив? А він: «Нікого я до вас не посилав…»
– Розвелося спекулянтів, працювати не хочуть.
– Сьогодні, напевно, онучок прийде, молока принесе й пігулки. Що б ми з тобою без Славка робили? Я всім говорю: він – наш опікун. А як Славко нам телевізор відремонтував! Де б ми в Муравлівці майстра шукали?
– Так, діти у нас – слава Богу.
– Знаєш, я сьогодні вночі прокинулася – і давай згадувати, скільки на нашому кварталі раніше, коли дідусь Хома був живий, дітей було. Нарахувала 48! Як вибіжать усі на вулицю – кричать, галасують, регочуть! А зараз на тій же вулиці тільки четверо дітей.
– Ось тобі й уся Муравлівка…
– А потім я стала рахувати будинки. Усього на нашому кварталі, від рогу до рогу, – 28 будинків, з них 17 уже порожні, розвалюються. З 11–ти житлових будинків тільки два з дітками малими будуть. В інших – старі свій вік доживають, такі, як ми з тобою.
– А пам’ятаєш, як брат Томчик раніше хвалився: «Та у нас у Муравлівці на одну лампочку менше, ніж у Москві».
– Так, як життя вирувало, лише встигай! Я дотепер пам’ятаю, скільки у нас в кол–госпі парників було. Наша бригада – завжди була передовою.
– Добре, Анюто, не роз’ятрюй душу. Краще заспівай ту пісню, яку ти нещодавно вченим з Москви співала.
– Христославну? Від мене зараз одна користь – старі пісні для студентів співати, щоб вони записували. Сходила б ти, Олено, до крамниці по хліб: можливо, гості будуть?
– Зараз піду. Не бачила, де кульок із цукерками? Можливо, на вулиці будуть які дітки бігати – вони вже звикли, що у мене для них завжди щось у кишені є.
– Знайшла, у кого запитувати – я навіть тебе не бачу, не те що кульок із цукерками. Увімкни мені телевізор. О, дивися, знову Арсеній у Шустера промовляє.
– Ти ж не бачиш…
– Я всіх наших політиків уже за голосом упізнаю – цілими днями балакають, балакають. Чого вони хочуть? До чого ведуть? Щось мудро так говорять, а все довкола розвалюється. Я так за країну нашу вболіваю! Що з нею буде? Як наші онуки жити будуть?.. Ой, Лєно, телефон – біжи скоріше! Можливо, це мій Віктор з Калінінграда або твій Сергій зі Славутича, або племінник з Придністров’я, або Чеботарьови з Москви, або Надійка із Сургута – хтось про нас, слава Богу, згадав. А, можливо, заїдуть привітати з Різдвом? Буде тоді сьогодні й на нашій вулиці свято!..
