Не вкрили душу темні тумани
13 січня відзначила своє 91–ліття найстарша жителька села Вільшанки Марія Герасимівна Васькова. З цією знаменною датою іменинницю привітали її рідні та знайомі. А від імені вільшанців – керівниця сільської громади Галина Білоус.
– Наша Марія Герасимівна душевна і щедра жінка, кожного привітає і знайде для кожного теплі слова, – так характеризує іменинницю Галина Дмитрівна.
Уже третій рік Марією Гера–симівною опікується її рідний брат Антон з родиною, вони мешкають у Саврані. Жінка втратила зір, то потребує допомоги.
Марія Герасимівна Васькова увесь вік пропрацювала у школі вчителькою початкових класів. Добре пам’ятає свого першого вчителя Миколу Івановича Михайліченка. Потім і сама вирішила навчати дітей. Працювала вона у кількох селах району – Слюсаровому, Осичках. Працювала і в Саврані. Та все просилась додому – у рідну Вільшанку.
– У районному відділі освіти мені говорили: всі із села тікають, а ти – навпаки в село. На це я відповідала: люблю своє село і свою школу.
Понад тридцять років Марія Герасимівна Васькова навчала діток і читати, і писати, і жити по совісті. Вона працювала ще й директором вечірньої школи. Її учні добре пам’ятають свою вчительку. Вона стала прикладом для наслідування, деякі випускники обрали фах педагога. Як от учитель математики Аполлінарій Гаврищук.
Марія Герасимівна радо зуст–ріла Тамару Архипівну Губ–ніцьку, яка зайшла до своєї подруги, щоб привітати її з днем народження. Жінки мали про що поговорити, пригадати, як весело жилося у молоді роки. Не переймалися статками, а дорожили спілкуванням.
– Ми часто збиралися у Марії Герасимівни. І для свята нам багато не треба було. Одна сусідка казан картоплі принесе, друга – квашеної капусти – і веселилися, – пригадує Тамара Архипівна.
А життя було не таким вже й безхмарним, радість у перемішку з горем, адже довелося пережити воєнні і повоєнні роки. Марія Герасимівна вийшла заміж за чоловіка, у якого було двоє дітей. Неодноразово у її пам’яті зринає важкий 47–й, коли голодні діти простягали до неї свої рученята… Та попри всі негаразди, душу жінки не вкрили темні тумани, вона залишилася чистою.
При спілкуванні Марія Гераси–мівна часто вживає такі звертання як сонечко, рибочка, дорогенька моя. І майже фізично відчуваєш, як від цих лагідних слів проміниться тепло, зігріває тебе.
– Я дуже любила і люблю дітей, – зізнається іменинниця. – І взагалі всіх людей люблю. Кожному бажаю усього найкращого, бути добрими, щедрими і мати якнайбільше приводів для радощів, – жінка ладна пригорнути до себе увесь світ.
Тож, напевне, і увесь світ їй також відповідає взаємністю.
Тетяна СЛАВОВА, Савранський район
І любов,
і піклування рідних
На порозі свого восьмидесятиріччя мешканець Благоєвого Дмитро Якович Нікола згадує дитинство, трудовий шлях, відданих друзів. На жаль, нічого не повторюється, але, можливо, в цьому й полягає мудрість життя: через труднощі та втрати гідно має пройти кожен.
В родині Дмитро був другою дитиною. В довоєнні роки його життя нічим не відрізнялося від життя сільських однолітків. Влітку 1941–го, коли почалася Велика Вітчизняна війна, Дмитру було дев'ять років. Чоловіків забирали на фронт, а в селі у розпалі були жнива. Врожай збирали жінки, діти, люди старшого покоління.
– Пшеницю косили кінними ко–сарками, жінки в’язали снопи, – згадує Дмитро Якович. – На поле виїжджали підводами, з со–бою брали й малих дітей, навіть немовлят.
Старші діти, серед яких був Дмитрик, мали свої обов’язки. В зазначений час вони по черзі швиденько підносили немовлят матерям для годування. Його матір брала в поле меншу дочку, двомісячну Марійку.
У серпні до Благоєвого прийшли румуни. Разом з іншими дітьми Дмитрик почав навчатися у ру–мунській школі. Суворі вчителі карали неслухняних учнів. Ця грамота запам'яталась на все життя.
Весною 1944 року радянські війська визволили село. У кол–госпі почали засівати поля. Люди запрягали в плуги коней, корів. Дмитрик за повід вів ху–добину, а мати тримала плужок. Тринадцятирічний хлопчик на полі брався за будь–яку роботу: косив, молотив, згрібав колоски. У 1945 році з війни повернувся батько. Життя налагодилося – батьки пра–цювали в колгоспі, підростали діти…
У 50–х роках Дмитро Нікола закінчив школу. Родина вже жила без батька, який помер після тяжкої хвороби. Мати працювала в колгоспі, виховувала шістьох дітей. Тому юнакові треба було ставати до роботи. Пам'ятним був для нього 1959 рік. Дмитро одружився, все село святкувало гучне комсомольське весілля. Час плинув, як багатовода ріка, не зчувся, як настав пенсійний вік. Але навіть вийшовши на пенсію, Дмитро Якович ще вісім років не залишав роботу.
– Я дуже люблю свій край, люблю працювати на землі, – зізнається ветеран.
Він не мислить свого життя без роботи: у дворі та на городі, влітку чи взимку, він справжній господар. Це заняття наповнює його життя. 13 років тому Нікола втратив дружину, не розуміючи, за що покараний самотністю. Втіхою залишаються дочки, онуки, правнучка, рідні люди.
Незважаючи на поважний вік, Дмитро Якович ще бадьорий. Він слідкує за своїм здоров'ям. Щодня пробігає не менше п’яти кілометрів, дотримується дієти. Д.Я. Нікола добре розуміє, що життя – найбільша людська цінність, особливо коли його супроводжує любов та піклування рідних людей.
Тетяна ЄПУТАТОВА,Іванівський район
