– На цю шафу легко залізти, – і начальниця відділу культури Ренійської райдержадміністрації, депутат міськради Ірина Желєзова рішуче підійшла до високої, з антресоллю меблевої стінки. – Той, хто займався альпінізмом, знає: головне – знайти три точки опори. У цьому разі можна використовувати ось ці ручки, вхопитися за ріжок дверцят…
Видалося, ще дві секунди – і керівниця справді сяде під стелею! Але Ірина Іванівна вчасно схаменулася, тільки усміхнулася як бешкентиця й повернулася до свого керівного крісла.
«Таню, у мене ідея!..»
…Ірина Іванівна проводжала онука до Одеси і, як завжди, міркувала вголос, зачепившись поглядом за краєчок хмари:
– Скоро їдемо на обласний хореографічний конкурс. Па–де–де Маші та Принца з «Лускунчика» поставили. Діти чудово пораються з партією. Все–таки шість років щоденних уроків не минули марно: ти б бачив ці чіткі рухи рук, ніжка – строго через батман… Діти вже на тому рівні підготовки, коли можуть цілком віддатися музиці, виразити все те, що відчувають і – повести за собою глядача. Петро Ілліч Чайковський – яка вершина, яка висота, сходження на яку кожного піднімає духовно! А що, якщо?.. «Вальс квітів» у нашому репертуарі давно. Па–де–труа веселих пастушків танцює середня група. Для партії ляльок іспанські, російські та східні костюми є…
Ірина Іванівна дістала мобільний:
– Таню, у мене ідея! Зустрінемося через годину у школі мистецтв!
Тетяна Потрібна – молодий педагог за класом хореографії, так само як і її колеги Марина Сєдова, Світлана Крижанівська та Олексій Джемалієв, знає: якщо у Желєзової з'явилася нова ідея, то в її орбіті незабаром опиняться не тільки вони, викладачі, але й сотні інших людей. Будуть задіяні музиканти школи мистецтв, працівники Будинку культури, батьки танцюристів, спонсори. Творчі завдання будуть поставлені перед кравчинею, звукорежисером, світлооператором – без командної роботи неможливо зробити повноцінний номер.
Цього разу у Ірини Іванівни народилася ідея постановки – не багато не мало – балету «Лускунчик». І почалося тяжке сходження – на вершину на ім’я Петро Ілліч Чайковський.
Кожен, хто займався альпінізмом, а Ірина Желєзова у студентстві скоряла вершини Кавказу, – знає труднощі сходження. Коли піт ллється градом, коли ноги вже не слухаються, а рюкзак усе важчий та важчий, відвідує думка: «Навіщо мені це треба? Чи не сидіти зараз вдома у кріслі й дивитися телевізор?» Подібні настрої з'являлися й при постановці балету. Коли діти до пекельного болю розтягували зв'язки. Коли трудилися в залі допізна, відпрацьовуючи складні підтримки. Часом падали, плакали й лічили синці. А ще ж кожного юного артиста після репетиції чекали шкільні підручники…
Але якщо Желєзова побачила вершину, то в неї лише одна думка, тільки одне непереборне бажання – неодмінно зійти, видряпатися, скорити, щоб побачити світ із цієї гори, світ вічний, величний, чистий. І знову усвідомити себе билинкою в цій бездонній світобудові. А ще обнятися з товаришами, без яких ти б ніколи не подолав цей найскладніший маршрут і не пізнав щастя бачити, чути, відчувати казково гарний Всесвіт.
Поворот долі
…Прем'єра одноактного балету «Лускунчик» відбулася напередодні Нового року, подарувавши глядачеві чарівність новорічної ночі, зануривши в дитячі сни юної Маші, де на бій із Мишачим Королем виходить мужній Лускунчик і перетворюється на прекрасного юнака. А потім – свято в солодкому царстві Феї Драже, з російським чаєм, іспанською кавою та східними ласощами.
На прем'єрі був аншлаг. Всі місця в районному Будинку культури були розписані за прізвищами ще напередодні. І не дивно: в балеті задіяно 56 дітей, а в кожного – батьки, бабусі й дідусі, яким не терпілося побачити нову постановку.
Втім, і другий, і третій виступи пройшли при повному аншлагу: звістка про «Лускунчика» у виконанні «Конфетті» розлетілася по місту – прийшли друзі, однокласники, сусіди, найдальші родичі…
Сьогодні страшно подумати, що свого часу доля могла розпорядитися зовсім інакше. Закінчивши школу, Ірина Желєзова – натура романтична, емоційна і, разом з тим, прямо скажемо, з чоловічим характером, вирішила присвятити себе океанографії. Вона вивчала природні ландшафти не тільки на студентській лаві – вона дряпалася без спорядження на Ай–Петрі, проводила канікули з альпіністами на Кавказі. І ось одного разу, будучи в Рені, Ірина зовсім випадково зайшла до районного Будинку культури, де в той час вів студію народного танцю великий ентузіаст своєї справи Іван Щокін. Його урок став потрясінням: із прекрасних юних грацій майстер ліпив візерунки народного танцю, які увібрали в себе потужний культурний шар бессарабської землі.
Незважаючи на те, що у Ірини Желєзової на той час уже народилася дочка і практично лежав у кишені диплом про вищу освіту, вона оголосила родині, що має намір круто змінити своє життя й буде вступати до… культпросвітучилища.
У двадцять років уперше стати до хореографічного станка? Але немає такої вершини, яка б не скорилася Ірині Желєзовій!
Три точки опори
Я жодного разу не чула, щоб начальник відділу культури Ренійської райдержадміністрації скаржилася, ремствувала, плакалася в жилетку. На вбоге, за залишковим принципом фінансування. На нестачу кадрів. На слабку матеріально–технічну базу. Так, вона ставить перед собою ці проблеми й відразу приступає до їх розв'язання – планово та послідовно. А вже якщо дає інтерв'ю, то захлинається, розповідаючи, – про новий регіональний конкурс на базі школи мистецтв, про успішний виступ ансамблів «Мугурел» і «Балалайка» за кордоном, про випуск нової поетичної збірки місцевих поетів–аматорів. Її вітрила завжди наповнені вітром натхнення – і це не дивно.
Вітрильники – ще одна юнацька пристрасть Ірини Желєзової. Ще у шкільні роки вона записалася до Ренійського яхтклубу і незабаром, незважаючи на маленький зріст, брала участь у серйозних перегонах поряд із високими широкоплечими хлопцями.
– Прекрасно, коли вітер попутний, коли летиш над хвилею, але в житті таке буває не часто, – якось поділилася сокровенним Ірина Іванівна. – Що діяти, якщо вітер зустрічний? Якщо тебе не розуміють, не сприймають, не підтримують? Напролом – не пройти. Той, хто займався вітрильним спортом, знає, як вести яхту, якщо в тебе за курсом вітер зустрічний. У такій ситуації треба йти зиґзаґом, ловлячи повітряні потоки. Нехай при такому вітрі спортивна яхта рухається повільніше, але, проте, вона йде вперед.
Звичайно, капітанові треба знати конструктивні можливості судна, численні прийоми керування. А ще… Ще терпіти – коли натягнуті канати ріжуть до крові долоні.
Незважаючи на мінливі вітри останніх років, Желєзова та її екіпаж ведуть своє судно вперед: у Ренійському районі значно зросла кількість колективів зі званням «народний», що свідчить про високу якість їхньої роботи. Прикордонне містечко стало місцем проведення фестивалів і конкурсів регіонального та міжнародного рівнів, набирає обертів робота національно–культурних товариств. А створений Желєзовою років із двадцять тому хореографічний ансамбль «Конфетті» – рідне дітисько – не тільки «прописався» на першому щаблі обласного п'єдесталу, але дерзає брати участь у міжнародних професійних конкурсах, виступає на фестивалях у Росії, Молдові, Румунії, Болгарії, Туреччині.
Для розв'язання численних творчих завдань залучаються гроші з міського та районного бюджетів, різні гранти та спонсорська допомога – тут уже депутат міськради вишукує кошти.
Пам’ятаєте: щоб рухатися вгору, головне – знайти три точки опори. Для Желєзової першою точкою опори стали колеги за культурним цехом, професіонали, справжні майстри своєї справи. Друга точка опори – ентузіасти, які щасливі пожертвувати своїм особистим часом, а подеколи й коштами, щоб зберегти культурну спадщину багатонаціонального краю, передати його молодому поколінню. Третя точка опори, а скоріше, вона перша, – це основи християнської моралі, що проповідує гуманізм, любов до ближнього, добрі думки та діяння.
Замість післямови
…У Київському національному академічному театрі опери та балету йшов «Лускунчик». У бельєтажі маленька дівчинка, років дев'ятьох, не могла стримати своїх емоцій:
– Це мазурка! Мамо, чуєш тридольний такт? Це основний крок мазурки, – голосним шепотом маля коментувало, що відбувається на сцені. – Який атитюд – вона як ластівка!.. Подивися, яке високе релеве!.. Боже, який у Лускунчика тур–ан–лер – начебто немає земного тяжіння!
Дівчинка не тільки коментувала па, виконувані артистами, але по ходу сценічної дії розповідала всі подробиці лібрето балету за казкою Гофмана. Глядачі навколо вже не стільки дивилися виставу, скільки спостерігали за безпосередньо–бурхливою реакцією дитини, прислухаючись до професійних коментарів крихітки.
Хто б міг подумати, що ця юна глядачка – аж ніяк не вихованка столичної балетної школи. Вона в Києві випадково, проїздом із Рені. Це містечко важко й на карті знайти… Але це дитя разом зі своїми педагогами вже побувало на вершині Чайковського, Шопена та Вівальді, досліджувало океани народних культур, а тому без сумніву впевнено пройде уготованими в житті стежками й ніколи не зірветься в прірву скверни.
Скільки їх, скільки за два десятки років пройшло через руки й серце Майстра. Скільки природних алмазиків після майстерної обробки перетворилися на діаманти, що блищать усіма своїми гранями. Сьогодні в «Конфетті» – 100 учнів. А скільки ще попереду тих, які тільки вчаться ходити…
