Майже 25-річний стаж роботи Олександра Олексійовича Крижановського народним суддею випав на радянський період і на роки кардинальних перетворень у суспільстві – 1990-ті. Та які б зміни не відбувалися, він знав, що основа його роботи – працювати згідно із законом. І недаремно до слова «суддя» додавалося «народний», бо в прямому сенсі слова він слугував людям.
Суддя на той час працював у тісній взаємодії з народними засідателями, які представляли організації, підприємства і були активними учасниками судового процесу, висловлювали свою точку зору на події, і остаточна ухвала стосовно тієї чи іншої справи була спільною. Тому Олександр Олексійович вважає, що інституція народних засідателів була позитивним явищем, це була ефективна протидія корупції. До того ж не можна одноосібно вирішувати чиюсь долю, адже суддя – теж людина, із внутрішніми суперечностями, власним характером, поточним настроєм.
Коли запитала його, чи були якісь «улюблені» справи, з'ясувалося, що деяке задоволення отримував від розгляду економічних злочинів, бо за першою професією він економіст-бухгалтер. В таких випадках важко було суддю заплутати на процедурі розрахунків чи в термінології.
У суддівстві він був людиною не випадковою, бо пройшов школу народних засідателів у Татарбунарах. Саме тут, іще працюючи бухгалтером, остаточно визначився зі своєю майбутньою професією.
Але на заочне відділення юридичного факультету університету він вступив тільки з третьої спроби. Хоча й цього могло не бути, якби не відчував підтримки дружини Поліни Терентіївни. Адже студент на той час уже мав родину і двох дітей.
А коли майбутнього юриста і водночас бухгалтера побуткомбінату обрали народним засідателем, він остаточно впевнився, що не помилився з вибором. Став активним помічником судді. Коли той перебував у відпустці, проводив засідання з розгляду нескладних справ. По закінченні навчання виказав бажання працювати суддею. Але він не був на той час членом Комуністичної партії. Тому втілити в життя мрію вдалося лише через чотири роки – після проходження кандидатського партійного стажу, взяття на облік як резервника. І тільки у 1980 році він уже вибирав – між Іванівкою і Тарутиним – місце своєї майбутньої роботи.
– Проживши життя, ніколи не шкодував, що став суддею, – говорить Олександр Олексійович. – Мені не соромно, я не торгував совістю. Вдячний своїм колишнім колегам за те, що багато років працював у дружньому колективі. Я щасливий, що прожив таке життя, хоча б тому, що наслідуючи мене, професію юриста обрали мій син, онуки, племінники.
