У нашій області живе чимало людей, які народилися і виросли в інших регіонах країни, і навіть державах. На Одещину їх привів випадок. Полюбивши цей край, вони залишилися тут назавжди – жити і працювати. Причому, своєю працею чимало зробили для нього.
Напередодні свята ми поспілкувалися з трьома чудовими жінками, які працюють у різних галузях, але об'єднані однієї любов'ю – до одеської землі. От що вони розповіли.
Тетяна Неткова, директорка Болградської школи-інтернату для глухих дітей, депутатка районної ради:
– Родом я з Костроми. Навчалася в Ленінграді, у педагогічному інституті. У місті на Неві познайомилася з хлопцем з Болграда, якому не вдалося вступити до інституту, і він влаштувався працювати на завод імені Кірова. Одружилися, жили у нього в гуртожитку. Але так довго тривати не могло: я закінчувала інститут, треба було визначатися з пропискою. Вперше приїхали ми на батьківщину чоловіка, до Болграда, у травні 1972 року – я ахнула! Зелено, сонячно і перед кожним будинком цвітуть гіацинти немислимих відтінків. Ми пішли до парку Пушкіна. Я багато чого бачила в Ленінграді, але ці алеї мені здалися казково гарними. Я закохалася у Болград одразу – тут було людно, жваво, це було місто військовиків. Вечорами молоді родини з візочками гуляли по центральному бульвару.
…Ось уже 40 років, як я живу на Одещині. І всі ці роки я пропрацювала у Болградській школі-інтернаті для глухих дітей. Спочатку була вихователькою, викладала, а останні 27 років працюю директором цього навчального закладу. База у нас не нова, але все намагаємося зберігати і вдосконалювати. Діти, незважаючи на недугу, активно займаються спортом і творчістю. У нашому інтернаті виростають майстри спорту, які успішно виступають на міжнародному рівні – ми пишаємося ними! Нещодавно наша спеціалізована школа підвищила свій статус – стала загальноосвітньою, наші діти одержують атестати. Уже 7 випускників стали студентами вищих навчальних закладів.
Куди б не закинула доля нашого випускника, ми завжди на зв'язку, ділимося один з одним радощами і прикрощами, тому що стали однієї родиною – на все життя.
Валентина Осадча, завідувачка відділу обслуговування Ренійської центральної районної бібліотеки:
– Я родом із села Ташино, що у Миколаївській області. Закінчивши школу, вирішила вступати до Одеського культосвітнього училища. Коли мене запитували, чому я хочу до «перлини біля моря», відповідала: «Там є оперний театр». Закінчивши з червоним дипломом училище, одержала направлення до Рені – методистом у бібліотеку. Про існування такого містечка до того часу навіть не підозрювала, і перед від'їздом, зрозуміло, перечитала про цей райцентр усе, що було доступно. Але у жодній книжці не було сказано про красу цього прикордонного містечка. Коли я вийшла з автобуса, мене вразило те, що вулиці були не просто чистими – вони були вимиті! І на кожному кроці – квіти!
Я потрапила до надзвичайного колективу, де працювали справжні ентузіасти бібліотечної справи. Потім вийшла заміж.
І ось уже 40 років я живу і працюю у Рені, Одещина для мене стала рідною. Я часто згадую слова російського географа Ю. Єфремова: «Люблю і знаю. Знаю і люблю. І що дужче люблю, то глибше знаю». Ми з колегами займаємося пошуком, вивченням і популяризацією історії півдня Одещини, у нашій бібліотеці зібрана і систематизована велика кількість документів. Ми займаємося видавничою справою – формуємо й випускаємо буклети й альманахи, присвячені історії краю, творчості його жителів. Буквально цими днями у Рені відбулася презентація нової поетичної збірки «Дунайський берег», до якої включено твори самодіяльних поетів, причому, на тих мовах, тими мовами, якими вони пишуть – українською, російською, молдавською, болгарською, гагаузькою. І я щаслива тим, що живу у такому цікавому багатонаціональному краї.
Аурелія Будян, завідувачка молочнотоварної ферми ДГ ім. Суворова, с. Оксамитне, Болградський район:
– Свого часу я жила і у Львові, і в Дніпропетровську. Років десять тому на Одещину нашу родину змусила переїхати проблема – хворів Тимошка, наш середульший син, і лікарі порадили йому теплий клімат. Південь справді, виявився сприятливим, але несподівано для себе я знайшла тут своє справжнє покликання. Якби хтось із моїх однокашників (а я міська дівчина, донька військовослужбовця, закінчувала нафтогазовий технікум) побачив моє фото на фермі, де мої руки облизують корови, просто не повірили б своїм очам! Я ніколи козу від козла відрізнити не могла. Спочатку працювати на ферму прийшла від безвиході – а де на селі ще можна влаштуватися? Але піклування про тварин виявилося такою цікавою справою, що я просто поринула в неї з головою. Я почала навчатися нової професії, багато читати. Дуже вдячна директорові нашого підприємства Анатолію Володимировичу Білоусу, який підтримує всі нові ідеї і, головне, не відступає перед труднощами, не пускає ферму під ніж, як це зробили багато інших.
Сьогодні я самостійно проводжу племінну роботу, спрямовану на підвищення продуктивності стада. Торік від кожної фуражної корови ми одержали по 4,2 тонни молока – це один з найвищих показників в Одеській області. Наша ферма постачає молоком усі школи, дитячі садки і лікарні Болградського району. Я пишаюся тим, що у нас таке гарне поголів'я, високі показники і цікаві плани на майбутнє.
