У справедливості цих слів я переконався, коли перед зустріччю з Героєм України Володимиром Станіславовичем Філіпчуком попросив людей, які його добре знають, висловити про нього свою думку. Усі мої співрозмовники особливо відзначали його здатність робити добро іншим. Сказавши йому про це, я попросив відповісти на кілька запитань.
– Володимире Станіславовичу, чергову річницю Одещини Ви вперше зустрічаєте удостоєним звання Почесного громадянина Одеської області. Що Ви відчули, коли довідалися, що до Вас виявили таку справді високу шану?
– У мене багато різних нагород, і кожна з них по-особливому дорога і пам'ятна. Присвоєння звання Почесного громадянина Одеської області стало для мене приємною несподіванкою. Я й не припускав, що десь, кимось висувається і розглядається моя кандидатура. Адже у нас так багато гідних людей. А коли довідався про рішення сесії, сприйняв його з душевним хвилюванням: отже, люди цінують усе те добре, що ти зробив для них. Я ж корінний одесит. Народився у четвертому пологовому будинку, що і досі розташований на Пересипу. Мама працювала санітаркою, а батько – залізничником. Йому доводилося змінювати місця роботи, і ми повернулися до Одеси, коли я вже перейшов до шостого класу. Ходив до школи, яка розташовувалася у провулку Нахімова. Потім у 1958 році вступив до Одеського політехнічного інституту.
– Не багатьом відомо, що Ви вже тоді захищали спортивні кольори області, і досить успішно. Можна сказати, уславили її на весь Радянський Союз.
– Так, і таке було. Спочатку став бронзовим призером України у бігу на 400 і 800 метрів, а потім чемпіоном республіки. Вісімнадцятирічним встановив новий рекорд Радянського Союзу у бігу на 800 метрів на всесоюзних змаганнях у столиці Грузії. Але спортивне життя пам'ятне мені найбільше тим, що у травні 1964 року я познайомився на змаганнях з гарною дівчиною, бронзовою медалісткою першості Радянського Союзу у бігу на 800 метрів. Її звали Людмилою. І от уже минуло майже піввіку з того часу, як я запропонував їй руку і серце. Ми виростили двох синів, Сергія та Олександра. Нас тішать семеро онуків – два хлопчики і п'ять дівчаток. Усі вони закохані, як і ми, в Одесу і не проміняють рідну землю на заморські краї. Хоча у нас була можливість, щоб сини навчалися за кордоном, могли розпочати там якийсь бізнес. Я пишаюся тим, що вони, як і я з дружиною, почувають себе громадянами своєї країни і проявляють любов до міста-героя Одеси, нашої неповторної Одещини і чудової України. Життя за кордоном, яким би воно не було привабливим, не для нас, Філіпчуків.
Мені подобається місткий вислів: справа прикрашає людину. Про цю істину постійно нагадували мої батьки. Пам'ятав я про нього і тоді, коли після закінчення політеху за направленням трудився у Донецькій області, і коли повернувся до Одеси на «Продмаш», де й Людмила працювала фінансистом, виросла до начальника фінансового відділу. Потім її переманили на «Січнівку», як справжнього професіонала своєї справи, а мене кадровики «посватали» до Держміськтехнагляду.
– А якщо говорити у плані факту, що дав привід для нашої бесіди, то Вам довелося займатися і вирішенням питань обласного масштабу.
– Безперечно. З посади головного інженера заводу кольорової гуми мене перевели до ЦК профспілок хімічної та нафтопереробної промисловості інспектором по Одеській області, коли у мене вже була солідна виробнича практика і досвід роботи з людьми. Мав честь курирувати запуск першої черги припортового заводу. Тоді мене, не вважайте за нескромність, єдиного із 36 інспекторів, удостоїли урядової нагороди. Завжди, на всіх посадах, не буду їх перераховувати, трудився, як прийнято говорити, не покладаючи рук
– Зокрема і на підприємстві «Ексімнафтонпродукт», яке Ви очолювали, якщо я не помиляюся, п'ятнадцять років.
– Це особлива сторінка у моїй трудовій біографії. З технічно відсталого у минулому підприємства наш «Ексім» перетворився у потужний сучасний комплекс. Адже тільки у його реконструкцію було вкладено близько 80 мільйонів доларів, причому зароблених колективом, а не отриманих з держбюджету. Завершили її у 2003 році. Незабаром одержали і всеукраїнське, і міжнародне визнання. Прийшла перемога у національному конкурсі «Золоті торговельні марки», з Брюсселя привезли почесний приз «За лідерство». Вручили нам і «Віденський кубок» у номінації «Підприємство ХХІ століття». Але мені найбільш цінне те, що поряд з високим соціальним захистом трудового колективу (ми, зокрема, ліквідували квартирну чергу, а це 118 чоловік), «Ескімнафтопродукт» щороку виділяв на надання доброчинної допомоги 3-4 мільйони гривень.
– Гадаю, якби Ви попросили відгукнутися тих, хто одержував цю допомогу, то звісточки прийшли б від багатьох і бюджетних, і громадських організацій, дитячих і медичних установ, багатодітних родин, людей похилого віку, творчих спілок, ветеранів.
– Якщо оцінювати роль «Ексіма» у масштабах області, він впливав на її інвестиційну привабливість. Ми намагалися знижувати вартість бензину і дизпалива для колективних господарств. Цією можливістю скористалися 120 сільгосппідприємств.
– Сьогодні у керівників так званого успішного бізнесу інша психологія: особисте збагачення. Доброчинність для багатьох з них – категорія третьосортна.
– На жаль. Звичайно, треба забезпечувати особистий добробут, але не можна забувати про тих, хто потребує допомоги, і чинити по совісті. Наша сім’я одинадцять років тому організувала Доброчинний фонд «Надія. Добро. Добробут». У 2006 – 2008 роках ми спорудили медичний дитячий центр, оснащений сучасним медобладнанням. З цією метою було витрачено 12 мільйонів гривень, створено 55 робочих місць за рахунок фонду. А до відкриття медичного центру була надана допомога тим, хто її потребує, на суму понад мільйон гривень. Зокрема, були подаровані будинки для трьох дитячих будинків сімейного типу з меблями і побутовою технікою, ветеранові Великої Вітчизняної війни Якову Андрійовичу Савченку вручили автомобіль «таврія».
– Володимире Станіславовичу, уже й тих прикладів, які прозвучали у нашій розмові, досить для того, щоб переконатися у правильності і справедливості ухвалення рішення про присвоєння Вам, Героєві України, Почесному громадянинові міста-героя Одеси, звання Почесного громадянина Одеської області. Безперечно, враховувалася і Ваша громадська діяльність. Ви голова обласної Ради миру, її визнано найкращою в Україні, свого часу керували Федерацією легкої атлетики області, тепер очолюєте громадську організацію щодо захисту прав споживачів. Вас обрали головою громадської ради в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії держуправління при Президентові України. Як на все це Ви знаходите сили і час?
Володимир Станіславович посміхнувся і сказав:
– З Божою допомогою, – і розповів про те, як за кошти фонду спорудили з дерева чудовий храм Великого князя Володимира і мучениці Людмили Чеської, двері якого відчинені для всіх охочих помолитися Богу і святим іконам. Його 15 листопада 2010 року освятив Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України у співслужінні Високопреосвященнійшого Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського. Звертає увагу, що настоятель храму отець Олександр щочетверга молиться про здоров'я маленьких пацієнтів, які проходять лікування у медичному центрі. А від дня його відкриття по допомогу лікарів звернулося близько шістдесяти тисяч дітей. Світлу радість принесло завершення спорудження недільної школи із хрестильнею, у якій уже навчаються сорок дітей. Незабаром вона буде освячена.
Отож, з постійним прагненням бути корисним людям, з вірою у силу Божого благословення і йде по життю цей невгамовний чоловік, який цілком справедливо поповнив плеяду почесних громадян Одеської області.
