Прописатися у власній оселі, або Захисток для сироти

Щороку в Україні понад десять тисяч дітей-сиріт і тих, які позбавлені батьківського піклування, досягають повноліття. І більшість з них потребують власного житла.

Президент України Віктор Яну­кович неодноразово наголошував на захисті житлових та майнових прав таких категорій дітей. Сьогодні питання надання житла дітям-сиротам стоїть дуже гостро і потребує невідкладного вирішення. Зокрема, виступаючи на Всеукраїнській нараді з питань захисту прав дитини, Віктор Федорович пообіцяв «неприємну розмову» місцевим органам влади, якщо ті найближчим часом не почнуть розв’язувати цю проблему». Аби її розв’язати не лише на рівні держави, а й регіонів та ра­йонів, ухвалено або розробляються відповідні програми. Працюють над ними і в Миколаївському та Любашівському районах.

Щоправда, каменем спотикання у цій складній ситуації є те, що в селах та маленьких містечках здебільшого відсутній житловий фонд: старі будівлі руйнуються, а нові ніхто не будує. Врятувала б ситуацію розбудова мережі соціальних гуртожитків для дітей-сиріт, але для цього також потрібні чималі кошти.

Чи не найбільше переймаються вихованням, навчанням та подальшою долею своїх вихованців в інтернатах та професійних училищах. Керівникам та вихователям часто доводиться супроводжувати своїх неповнолітніх випускників-сиріт на місце їх первинного обліку. У Любашівській філії ДНЗ «Савранське професійно-технічне аграрне училище», якою керує Микола Борисович Рубанський, з вирішенням цього питання також було чимало клопоту. Зараз ПТУ не має власного гуртожитку, а орендує приміщення у райлікарні. В навчальному закладі здобувають професійну освіту разом з іншими студентами п’ятеро дітей-сиріт і четверо дітей, позбавлених батьківської опіки, з Любашівського району.

Як розповів старший майстер Максим Олександрович Колесник, всі вони забезпечені безкоштовним триразовим гарячим харчуванням, гуртожитком, постільною білизною. Фактично держава не обділяє їх своєю турботою. Наприклад, щомісяця сироти отримують понад 800 гривень стипендії та щорічну допомогу на придбання одягу.

– Коли закінчу училище, то куплю собі хату, – поділився планами вирішення свого квартирного питання 16-річний Анатолій Нікульча. – На депозиті накопичив вже 16 тисяч гривень, так званих сирітських. Сестра Лариса з чоловіком також обіцяли допомогти грішми, дещо сам зароблю. Таким чином, матиму власну оселю.

Такої прагматичності юнака навчило саме життя. Він змалку ріс без матері та піклування батька, якого позбавили батьківських прав. Його виховувала сестра, з якою мешкав у селі Петрівці, де закінчив 8 класів. Повну середню освіту йому довелося отримувати вже у стінах Андрієво-Іванівського інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що у Миколаївському районі. Мріє стати трактористом і працювати на землі. Віднедавна сестра переїхала у батьківську хатину, в село Гвоздавка-Перша з чоловіком і двома дітьми, проте свого брата не цурається і завжди чекає у рідній домівці.

Сирота Віталій Чепіс дуже задоволений навчанням у профтех­училищі, проте на канікули він радо поспішає у Троїцьке до рідної сестрички, вісімнадцятирічної Наталії. Мають вони ще найменшого братика, але його доля їм невідома. Хлопець згадує, що раніше родина жила у сусідній Комарівці. Після переїзду до Троїцького Віталій спочатку навчався у середній школі, але невдовзі мати, немов зла мачуха, віддала його до Троїцької школи-інтернату для дітей з вадами розумового розвитку. Навчається старанно, в гуртожитку легко прижився. Про своє майбутнє Віталій Чепіс поки що не загадує, але знає, що після завершення навчання може сміливо повернутися до сестри, яка його радо прийме у родинне коло разом зі своїм чоловіком Олександром Дацюком.

– Наш заклад не має власного гуртожитку, – поділився клопотами директор ПТУ Микола Рубанський. – Торік ми мало не позбулися й цього кутка. Тому не змогли прийняти на навчання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, з інших районів області. Один з варіантів розв’язання цієї проблеми – придбання одного з приміщень колишнього колгоспу, де можна облаштувати гуртожиток та додаткові навчальні класи. Проте нові власники запросили непомірну ціну, а у місцевій казні такої суми не відшукати. Хоча це зняло б напруження із забезпеченням дітей-сиріт житлом. Мали б дах над головою на перших порах і ті вихованці, які знайшли роботу в райцентрі, і вирішили тут осісти.

Підтримує свого колегу й директор ДНЗ «Ісаєвський професійний аграрний ліцей» Михайло Дмитрович Стас. На його думку, соціальний гуртожиток потрібен дітям пільгових категорій як перший крок до самостійного життя. Зарадило б справі і відкриття, наприклад, в Ісаєвому або у сусідній Андрієво-Іванівці невеличкого трикотажного підприємства, де могли б працювати випускниці ліцею, кваліфіковані кравчині. 

Адже честь кожної правової держави не лише нагодувати, одягти й вивчити сироту, а й забезпечити її власним житлом.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті