…Батько привів 10-річного Віталика до тренера з айкідо Сергія Сучиліна маленьким, худеньким, слабеньким: «Хворіє, зроби що-небудь». Хлопчик був настільки слабким, що навіть не міг читати вголос – не вистачало повітря, починав задихатися. Про те, щоб пробігти, не могло бути й мови.
…20-річним Віталій став чемпіоном України з пауерліфтингу, встановивши три рекорди.
Сьогодні юнак, якому виповнилося 24 роки, живе в Рені. Відучившись заочно в Морській академії, він міг би піти в рейс, але… Влаштувавшись слюсарем у газовому господарстві, Віталій Кучер далі займається улюбленою справою – тренується сам і вже третій рік на базі однієї з міських шкіл на громадських засадах веде дитячий спортивний клуб східних єдиноборств.
Про своє дитинство, коли проводив у спортзалі по шість година на день, Віталій розповідає із захопленням:
– По неділях із шостої ранку ми виходили на крос, бігли 8 –12 кілометрів. У спортзалі ми жили: самі робили ремонт, по суботах прибирали довколишню територію, а вечорами після тренувань разом дивилися фільми про східні єдиноборства видатних спортсменів. До нас приїжджали хлопці-однодумці з Болграда, Ізмаїла, Одеси – наш сенсей (вчитель) Сергій Михайлович Сучилін був одним з найкращих тренерів у федерації.
А потім, як це часто буває, почалися проблеми. Приміщення, де хлопці займалися айкідо, було відомчим, і довелося з'їжджати, поневірятися по підвалах. Молодь не могла зрозуміти – що відбувається? Менш ніж 30 чоловік у залі не буває, чому ж тренерові не дають можливість працювати?
Коли сенсей виїхав з міста, утворилася страшна порожнеча. Віталій зрозумів, що вже без спорту жити не може, і став займатися тим, чим було можливо – боксом та пауерліфтингом. Але з першої ж нагоди повернувся до східних єдиноборств, і сьогодні він член Всеукраїнської федерації Окінавського годзю-рю карате-до та Рюкю Кобудо Джундокан (президент заслужений тренер України Валерій Кусій).
Згодом Віталію тренувань стало замало – йому подобалася робота інструктора. Відчув у собі тяжіння до педагогіки: успіхи молодших, з якими він ділився досвідом, приносили навіть більше радості, ніж досягнення особисті.
– У мене є учень Вова Жуков, працює три роки, а вже на Кубку України програв чемпіонові країни всього півбала. Він серйозно працює, а я від нього ще більше вимагаю.
Віталій Кучер, який сам з дитинства займався спортом, знає, як важливо, щоб поруч був дорослий, який керує твоїм розвитком, який опікується організацією поїздок на змагання. Віталій хоче, щоб його учні знали: після важкої роботи в спортзалі настають дні, коли дорослі знаходять гроші, і спортсмени їдуть на турніри – боротися за себе, за своє місто, і можуть стати найкращими.
– Коли діти прагнуть до хорошого, треба давати їм надію, – говорить молодий сенсей. – Ми живемо у світі, де думають про свої кишені. А про те, що діти – наше майбутнє? Я вдячний тим, хто йде нам назустріч. Це, насамперед, батьки дітей. На змагання нам допомагають виїжджати підприємці Юрій Онос, Сергій Белєв, Алета Усамова, Олександр Куля та багато інших, за що ми їм дуже вдячні.
У Віталія, людини комунікабельної, багато знайомих спортсменів, спілкування з якими додає особливого спортивного азарту. Троє з них, на жаль, виїхали працювати до Німеччини, де одразу одержали житло, машини, але, головне, – обладнані спортзали: заходь і працюй. На жаль, в Україні тренери працюють в інших умовах. У розпорядженні Віталія Кучера, наприклад, – маленька спортзала у школі на околиці міста, де навіть неможливо почепити дві груші.
– Але я радий, що в таких умовах ми працюємо і ростемо – це найголовніше, – говорить сенсей. – Ми виїжджаємо на турніри, зокрема на кубки України, де показуємо непоганий рівень.
– Які плани на майбутнє?
– Хочу нормальний спортклуб в окремому приміщенні, щоб було спеціальне покриття і 20 груш, щоб кожна дитина могла повноцінно працювати, а після тренування помитися. Щоб провадити щороку мінімум по два серйозних турніри міжнародного рівня.
– А де розташована зала Вашої мрії?
– У місті Рені. І ця зала є. Це та сама зала, де я починав займатися під керівництвом Сергія Михайловича Сучиліна. Це – відомчий будинок порту. Він зараз стоїть пусткою. Там немає ні води, ні світла, ні опалення. Від будинку залишилися лише стіни. Я хочу, щоб ця зала знову ожила і стала найкращою в Одеській області.
– А хіба немає мрії, як у багатьох молодих людей, виїхати із провінції до міста, де більше можливостей?
– Я не люблю великі міста, там занадто галасливо і багато часу витрачається на дорогу. Так, деякі мої однолітки говорять: «В Рені немає роботи». А я переконаний: якщо ти захочеш працювати, то знайдеш роботу. Нехай за 800 – 1000 гривень, але краще ці гроші своєю працею заробляти, ніж скаржитися на життя. А ви, до речі, помічали, що багато видатних спортсменів народилися й виросли в маленьких містечках? Знамениті на увесь світ брати Клички, Тайсон та багато інших. Тому що в провінції люди знають: якщо хочеш чогось досягти, треба дуже багато працювати. Саме тому зала моєї мрії розташована тут, у Рені.
…Увечері, коли школа на околиці міста порожніє, сюди приходять хлопчики і навіть дівчатка. Якщо зима, вони вибігають босими на сніг і натираються ним. А потім, розчервонілі, приступають до тренування. Від загартовування перестали хворіти.
Крім тренувань, сенсей постійно стежить за успіхами дітей у школі, перевіряє щоденники: кожний за день повинен заробити 2-3 оцінки не нижче середньої, якщо ні – одержуй додаткове навантаження. І батьки таку постановку питання підтримують.
На тренування до Віталія Кучера приходять не лише міські хлопці, є батьки, які привозять дітей із села Долинського.
– Треба б відкривати у цьому селі філію, хлопці працюють серйозно, – говорить Віталій. – Наприклад, Гліб Добришан, якому 5 років, 50 разів віджимається від підлоги. На кулаках, зрозуміло. Навіть дорослий чоловік так не відіжметься. Нещодавно на обласному турнірі Гліб став чемпіоном у двох категоріях, два «золота» привіз. А його сестричка 7-річна Валерія, для якої часто не знаходиться суперниць, виходить на килим з 9-10 річними дівчатками, і тримається дуже гідно. Так, це дається непросто. Діти займаються серйозно, як я вимагаю. На тренуваннях іноді доходить до сліз.
– А сльози радості бувають?
– Бувають. Коли щодня ставимо завдання і виконуємо їх, а потім на турнірі – успіх. Для мене ж найбільша радість – коли моїх учнів ставлять за приклад.
Цього року вперше в Рені проходив конкурс «Герой нашого часу», присвячений Дню захисника Вітчизни. Серед його учасників – гідних молодих людей – був Віталій Кучер. Замість розповіді про себе інструктор попросив вийти на сцену учнів. Коли вони постали в білих кімоно зі своїми медалями та кубками, результат конкурсу був вирішений. Сам же Віталій показав шоу, у реальність якого неможливо було повірити: його партнер Олексій Бойко з розмаху бив об руки та ноги сенсея дошками – і вони переламувалися як соломинки. А в спортсмена, до речі, навіть синця не залишилося.
– Тіло людини, її дух багато на що здатні, – говорить Віталій. – Головне – налаштуватися, відключити сторонні думки, тому що вони відволікають від виконання поставленого завдання.
…Ідучи зі спортзали, де сенсей зганяв з дітей сьомий піт, я думала: а які думки треба відключити чиновникам, щоб вони розв’язували поставлені державою завдання? Чому молодий чоловік, чемпіон України, третій рік працює на громадських засадах? Чому не створюються умови для роботи з дітьми? Чому він сам шукає спонсорів, щоб возити учнів на змагання? Запитання вимагають відповіді.
P.S. Коли верстався номер,19 ренійських спортсменів повернулися із чемпіонату України з карате-до. Цього року в ньому взяло участь понад 800 шанувальників східних єдиноборств із 21-ї області. Вихованці Віталія Кучера привезли додому 9 медалей. Ренійські призери потрапили до збірної України і візьмуть участь у змаганнях на Кубок Європи.
