Спочатку він відповідав на мої запитання коротко. Де воювали? У піхоті. Ким? Кулеметником. Довелося потягати його, рідного, своїми полями та лісами і європейськими. Що найбільше запам'яталося? Бої за Балатон та за Будапешт. Німець накопичив там силу чималу. На смерть стояв. Кожний метр довелося відбивати в нього із втратами. Коли тримали кільце оточення Буди, поранило у вухо. Перетерпів, залишився в строю. А коли німець попер у контратаку за підтримки танків, бив по ланцюгах прицільно з кулемета. Зрідів наш батальйон під свинцевою пургою. Штаб снарядом накрило. Строчив по піхоті, що понапивалася шнапсу, і не помітив, як за спиною танк з'явився. Ось-ось розчавить. Гранат у мене не було. Схопив я кулемет і побіг, не знаючи куди. Біг і падав. Піднімався і біг. А з танка по мені кулемет б'є, короткими. Кулі поруч вжикають. Зрозумів – не втечу, впав і притиснувся до чужої землі. І раптом танк розвернувся і почав віддалятися. Не знаю, можливо, пожалів мене німець, думав – адже в полон потраплю. А я вибрався до своїх. Потім мене знову поранило. Тяжко. У ліву руку. Довго лікувався.
Він раптом замовк. Очевидно, давнє минуле не відпускало… І я побачив глибоку воронкоподібну рану на його лівій руці, трохи вище зап'ястя. Досі вона ниє ночами…
А розпитував я бувалого солдата Василя Васильовича Лазовського на зустрічі ветеранів села Великий Дальник, куди мене запросив сільський голова Валентин Григорович Рибак. Тут свято шанують пам'ять про тих, хто зі зброєю в руках захищав рідну землю від фашистів.
– У нас, у всій роботі сільської ради, депутатського корпусу, два головних пріоритети – діти та ветерани, – сказав він. – Поспілкуєтеся із фронтовиками, почуєте їхню думку.
І я почув її. Посивілі люди дякували Валентину Григоровичу та його команді за те, що про них не забувають не лише у свята, а й у будні. І тепер, за щедро накритим для них столом, говорили про те, що потрібно ще зробити, щоб полегшити непросте, як на теперішній час, життя ветеранів війни – фронтовиків, яким і понині не дають спокою рани.
Коли десять років тому я вперше приїхав до Великого Дальника, тих, хто воював проти фашистів, у селі було двадцять троє чоловік. А на цю зустріч прийшло всього п'ятеро посивілих солдатів при бойових орденах та медалях. Хтось спирався на нерозлучну помічницю-палицю, а когось підтримували рідні люди. Не змогли поспілкуватися із фронтовими побратимами Григорій Павлович Подієв, Григорій Павлович Фадєєв, Ніна Іванівна Доценко, Олексій Васильович Бреус, – здоров'я не дозволило. Але їх відвідав сільський голова з колегами, висловив їм слова вдячності та вручив подарунки. А також Валентин Григорович побував і у ветеранів інших категорій, офіційно говорячи, зробив 180 дружніх візитів. Він знає імена та по батькові усіх цих шанованих земляків, їхні проблеми та заслуги. Повідавши мені про Лазовського, з гордістю відзначив, що він знатний бджоляр та удостоєний трьох медалей ВДНГ колишнього СРСР.
За тією атмосферою, що панувала під час зустрічі, переконувався, що ветерани в селі оточені не показною турботою, а конкретною. Вони дякували головному лікареві місцевої лікарні Ігорю Анатолійовичу Бандурку за чуйне, синівське його ставлення та усіх медиків до них, за окремі палати для їхнього лікування у добротно відремонтованому терапевтичному відділенні. У той же час просили його та нашу газету допомогти, щоб ліки, призначені лікарем, видавалися у місцевій аптеці.
– А тож мені з тим рецептом треба аж до Біляївки їхати, а я ледве хату переходжу з паличкою, – говорить кавалер медалі «За відвагу» – найвищої солдатської нагороди, Микола Федорович Перехрестов. Він двоюрідний брат кавалера трьох орденів Слави Олександра Яковича Перехрестова, ім'я якого занесено на Дошку Слави у місті-герої Одесі, чим пишаються усі великодальничани.
Інші ветерани теж поділилися своїми, так би мовити, ексклюзивними проблемами повсякдення, а також згадали про бої-пожарища, про друзів-товаришів. І це, мабуть, було головною втіхою для них. Олександр Григорович Чекман схвильовано повідав про те, як йому вдалося збити німецький літак-розвідник (раму), який відстежував розташування наших військ. А Іван Романович Таранов з обуренням говорив про те, що сьогодні починають піднімати голову неофашисти. Він, педагог з багаторічним стажем, знає, до чого можуть призвести такі прояви, і вважає, що треба вживати рішучих заходів щодо їх припинення.
– Я закінчив спеціальну артилерійську школу, полюбив Одесу і воював не за те, щоб сьогодні її вулицями прогулювалася будь-яка фашистська мерзота! – заявив ветеран і попросив, щоб наша газета частіше виступала проти неофашистів.
Усі присутні були одностайні у думці, що треба усувати усією громадою усе те, що отруює наше мирне життя, завойоване у великотрудній боротьбі з коричневою чумою. І як спільне освідчення у глибокій повазі до ветеранів прозвучали слова вдячності на їхню адресу настоятеля Свято-Георгіївського храму села Великий Дальник отця Леоніда, депутата сільської ради Леоніда Івановича Колісниченка, директора дослідного господарства «Южний» Миколи Олександровича Цандура. І на підтвердження цієї поваги сільський голова вручив фронтовикам квіти, грошові винагороди від губернатора області Едуарда Матвійчука та райдержадміністрації, цінні подарунки від депутата обласної ради Марини Анатоліївни Зінченко. Я мав честь вручити грамоти обласної Ради ветеранів
В. Рибаку та ветеранській первинній організації. На честь фронтовиків прозвучали пісні часів війни. Співали й учасники місцевої художньої самодіяльності, і ті, кому вони дарували з усією щедрістю тепло своїх сердець – фронтовики.
…Від’їздив з Великого Дальника, коли сонце, що хилилося до обрію, відсвічувалося у позолоті храму, який вознісся куполами у безхмарне небо. Біля меморіального комплексу, що потопає у квітах, де викарбувані імена односільчан, які не повернулися з війни, та перепоховані останки воїнів, що загинули у боях на підступах до села та до Одеси, стояла зачарована весняним цвітінням тиша. І я відчував трепетне почуття вдячності до жителів Великого Дальника за те, що ними справді ніхто не забутий і ніщо не забуте. А це має велике значення!
