Того першого червневого дня мирного 1986 року, який услід за світанком неспішно вступив у річку часу, Одесу потрясло повідомлення про те, що особливо небезпечний злочинець розстріляв у притул старшого лейтенанта міліції Олександра Васильовича Одарія. Тяжко пораненого оперуповноваженого Ленінського РВВС «швидка» довезла до лікарні. Мільйонне місто чекало дива, але у відважного Олександра вистачило сил боротися за життя всього на вісім днів і ночей…
Сьогодні, коли з’явилося багато охочих паплюжити усю міліцію, посилаючись на відступників, які пролізли до її лав, не можна забувати того, що саме вона була і є тією перепоною, яка стоїть перед потоком злочинності. А благодатного ґрунту для її процвітання нині, на жаль, занадто. І тільки завдяки таким людям, як Олександр Одарій, як його побратими по міліцейських лавах старший сержант Віталій Максимчук, старші лейтенанти Володимир Рябич і Михайло Октисюк, лейтенант Олександр Дзиковський, майор Дмитро Тимчишин і багато інших, які ціною свого життя оплатили спокій і благополучність співгромадян, хвиля злочинної погані не захльоснула суспільство, підтримується правопорядок. І не випадково люди не забувають тих, чиї імена занесені до скорботної Книги пам’яті, викарбувані на гранітних плитах Меморіалу пам’яті. Сюди приходять рідні та близькі загиблих, земляки, щоб висловити і свою скорботу, і вдячність полеглим за справедливість.
Коли мій давній знайомий Юрій Олександрович Петрусенко сказав про те, що він має родинний зв’язок із сім’єю загиблого офіцера, я попросив його докладніше повідати про героя. Ми поїхали на вулицю, що носить нині ім’я Олександра Одарія і починається неподалік від Пересипського мосту (раніше вона називалася Лісною). На одному з будинків висить меморіальна дошка з портретом Сашка. Він, уже будучи офіцером, одним із найкращих пошуковців Одеси, поставив мету – стати юристом. Готувався до вступних іспитів. Але доля підготувала йому інший іспит. Повертаючись додому, де на нього чекали кохана дружина Людмила, сини Юрко й Сашко, Олександр побачив перехожих, які за прикметами були схожі на бандитів, які перебували у карному розшуку. Рішення ухвалив одне: затримати. Злочинці, побачивши опера, почали тікати. Одарій наздогнав одного з них, збив з ніг і скрутив йому руки. І в цей час інший рецидивіст, що вискочив з-за рогу, розстріляв міліціонера у впритул, у спину. Рани виявилися смертельними…
Чому саме так, а не інакше зробив двадцятивосьмирічний офіцер? Адже він знав, на яку небезпеку наражається. Тому, що він був Людиною обов’язку. Службового обов’язку! Для нього офіцерська честь була понад усе. Адже він не випадково став на міліцейський шлях. Його старший брат (нині покійний) Валерій служив зразково у штабі управління МВС України на Одеській залізниці, звільнився полковником міліції. А дочка Валерія – Тетяна після закінчення педуніверситету стала дізнавачем. Племінник Олександра – Едуард став офіцером і ніс патрульно-постову службу. Він, проявивши мужність, затримав двох озброєних злочинців у районі залізничного вокзалу. З міліцією пов’язали свою долю родичі Олександра – Віталій, Андрій, Олег.
Чи треба когось переконувати в тому, що саме такі династії порядних, мужніх людей складають основу міліції. І ніяке паплюження, яким заповнюються і сторінки друкованих видань, і телевізійні вигадки, і радіопередачі, не зможе применшити авторитет людей у міліцейській формі, притлумити пам’ять про тих, хто, ризикуючи життям, прикривав від бандитів різного штибу чесних, безвинних людей.
Нам, що нині живі й здорові, треба дбайливо зберігати пам’ять про них, доносити суть і спонуку їхніх вчинків і до дорослих, і до дітей. Прикладом може служити те шанобливе ставлення до подвигу, яке проявляють і рідні Олександра Одарія, і земляки, товариші по службі. Це завдяки їм, людям з добрими серцями й світлими помислами, було присвоєно ім’я відважного міліціонера однієї з вулиць Одеси і встановлена меморіальна дошка. Його ім’ям названа школа у селі Білка Іванівського району, у якій він навчався. Старший лейтенант міліції Олександр Одарій був нагороджений медаллю «За отличную службу по охране общественного порядка» і орденом «Красной Звезды» посмертно.
Нещодавно на будинку Білчанської школи була відкрита меморіальна дошка на спомин про відважного її вихованця – Сашка Одарія. Ця подія стала знаковою для усього села. До школи прийшли дружина Олександра – Людмила Анатоліївна і старший син Юрій, нині майор міліції, із дружиною Іриною, сестри Віра, Надія і Любов, сват Юрій Петрусенко. Присутні вшанували пам’ять загиблого в сутичці зі злочинцями земляка хвилиною мовчання. Потім схвильовані слова Людмили Анатоліївни, Юрія Петрусенка, який спонсорував виготовлення меморіальної дошки, директорки школи Тетяни Велєвої підтвердили, що пам’ять про Олександра Одарія буде вічно жити у серцях рідних і односельців. Коли я побував у школі й ознайомився з матеріалами про її випускника Сашка Одарія, зібраними в музеї, мимоволі перейнявся безмежною вдячністю до його мами Лідії Андріївни, яка багато років пропрацювала педагогом у цьому селі, виховала трьох синів і трьох дочок, дала путівку у велике життя сотням білчанських юнаків і дівчат. Їй було б приємно почути теплі слова про її сина. На жаль, вона у свої дев’яносто років за станом здоров’я не змогла побувати на цій хвилюючій зустрічі. І свідчення про присвоєння Указом Президента України почесного звання «Мати-героїня» Л.А. Одарій було передане начальником фінансового управління райдержадміністрації А.А. Титомиром через її рідних.
Довідавшись про долю мужнього міліціонера Олександра Одарія, про те, як зберігають пам’ять про нього в Одесі й у рідному селі, я мимоволі згадав сповнені глибокого сенсу слова: це потрібно не мертвим, це потрібно живим. І дорослим, і юним, і таким малятам, як онук Олександра Одарія, Марко, який відзначатиме свій перший день народження 2 жовтня.
