Щовесни цупкий та кремезний чоловік, довгожитель із села Михайлівка Іван Андрійович Діхтяр, власноруч засаджує півгектара своєї присадибної ділянки городиною та кукурудзою, а восени збирає щедрий урожай. На столі дбайливого господаря не переводяться смачні різносоли, медок зі своєї пасіки, запашне вино власного виробництва. Щедро, від щирої селянської душі, частує Іван Андрійович своїх гостей, а особливо поштував 2 травня, коли справляв свої 93-ті іменини.
Військовий обов’язок покликав сина залізничного обхідника до лав Червоної Армії в далекому 1939 році. Після опанування артилерійської справи рядовий Діхтяр був направлений служити до Каунаса – найбільшого транспортного та стратегічного вузла Прибалтики. Тут його, навідника 176-міліметрової гармати, і застала війна. Ветеран пригадав той жахливий світанок 22 червня 1941 року, коли фашисти завдали їхнім позиціям шквального артилерійського й авіаційного удару. Втрати були величезні. Вцілілі, але поріділі військові підрозділи з боями відступили до Ленінграда, де влилися у новосформовані частини для оборони міста. За відбиття танкових атак та знищення живої сили супротивника відважний артилерист Діхтяр був нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня.
Йшов важкий 1943 рік, безперервні кровопролитні бої точилися з перемінним успіхом. В одному із них боєць був тяжко поранений і потрапив до рук ворога. Військовополонених відправили аж до Кельна, де примусили заготовляти ліс. По коліна в воді тисячі знесилених людей пиляли дерева і на своїх плечах виносили на суходіл.
В середині квітня 1945 року війська союзників зненацька захопили концтабір, перешкодивши фашистам знищити в’язнів. Радісну звістку про довгоочікувану перемогу Іван Діхтяр з друзями зустрів за колючим дротом. Невдовзі табір перейшов під юрисдикцію радянських військ, і кожного полоненого ретельно перевіряли співробітники НКВС, НКДБ, Смершу, застосовуючи грубу силу та провокаційні засоби слідства. Іван Андрійович, витримавши суворий і вкрай небезпечний екзамен, був направлений охороняти табір з українськими дівчатами і жінками, вивезеними окупантами на примусові роботи. Перед відправкою на Батьківщину вони проходили медогляд, після якого здорових відправляли додому, а хворих тут же лікували.
Свою суджену – чарівну дівчину Марію Нелюбу з Полтавщини – солдат віднайшов серед 1200 визволених полонянок. Дідусь розповів, що його серце затріпотіло від щастя, коли побачив її вперше. Побачення були суворо заборонені, тому до дівочої кімнати на другий поверх він вилазив по простирадлу….
Ще рік дослужував Іван Діхтяр строкову в Німеччині, а потім помандрував до села Нелюбівки – до коханої Марії. Працював бригадиром, але туга за степовими роздолами рідної Михайлівки краяла чоловіче серце. І коли батько Андрій Андрійович з матусею Анною Дмитрівною написали листа з проханням повернутися додому, з радістю відгукнувся. Зібравши пожитки, подружжя, з маленькою донечкою Ганнусею, перебралися на Одещину. Іван Діхтяр за рекомендацією батька влаштувався до Котовського депо залізничником, де трудився 41 рік, пішов на пенсію з посади бригадира.
Ганну, Катерину, Володимира і Валентину подарувала кохана Марія люблячому чоловікові. Має дідусь і онуків та правнуків. Лише дружини немає. Її серце, надірване німецькою неволею та важкою колгоспною працею, зупинилося 25 літ тому. Відтоді Іван Андрійович живе сам і навідріз відмовляється від допомоги доньки Валентини та онуків. Сам порається по господарству, доглядає бджілок, поливає грядки, збирає врожай, заготовляє запаси на зиму та успішно справляється з хатніми справами. Ветеран, повний сил та бадьорого духу, сказав, що налаштований трудитися на городі та обійсті, доки сил вистачить.
