«Ми, одесити, куди б не закинуло життя, скрізь почнемо будувати свою маленьку Одесу». Ці слова, сказані кілька років тому лауреатом Державної премії СРСР, академіком РАМН, завідувачем першої в СРСР дослідницької лабораторії комп’ютерної томографії, а нині кафедри променевої діагностики й променевої терапії першого Московського державного медичного університету ім. Сєченова, доктором медичних наук Сергієм Терновим, вразили своєю простотою й мудрістю. Адже справді наші земляки, кожен по-своєму, по усьому світу намагаються створити навколо себе простір, що нагадує про далеку батьківщину. Та й рідне місто вряди-годи нагадає їм про себе.
От і скрипаль Гарольд Ісаакович Неймарк, вихованець прекрасних педагогів дитячої спеціалізованої музичної школи ім. професора П.С. Столярського Фані Юхимівни Макстман і Артура Лео_нідовича Зіцермана, опинившись у далекому Туркменистані, не загубився. Створеному ним ансамблю скрипалів «Мукан» – колективу, унікальному не лише в масштабах своєї країни, виповнюється 34 роки. З дев’яти педагогів, які викладають у дитячій спеціальній музичній школі при Туркменській національній консерваторії нинішнього Ашгабата, – шестеро є учнями Неймарка. У цій школі навчаються вже діти перших його вихованців. Праця Гарольда Ісааковича відзначена званням народного артиста Туркменистану. Він – єдиний скрипаль за всю історію Туркменистану, удостоєний цього звання.
А почалося все з того, що випускник Одеської консерваторії одержав направлення до Казахського симфонічного оркестру. Перед від’їздом він давав концерт у Будинку вчених, на якому йому запропонували вирушити до іншої середньоазіатської республіки – Туркменії. Там катастрофічно не вистачало кадрів. Оскільки любив подорожувати, вирішив поїхати на рік. Але затримався там на десятиліття.
Відлік часу існування «Мукана» можна вести з першотравневої демонстрації 1968 року. Молодий перший секретар міськкому партії Ашхабада, майбутній Президент суверенної країни Сапармурат Ніязов викликав до себе директора спеціальної музшколи й викладача Гарольда Неймарка із проханням придумати щось нове і цікаве, щоб пожвавити демонстрацію. Отут Гарольд Ісаакович і згадав, як в Одесі ансамбль скрипалів школи Столярського йшов уздовж святкових трибун, викликаючи шквал оплесків. Марш «Широка страна моя родная», виконаний юними скрипалями, і тут мав небувалий успіх. До Неймарка навіть стали приходити молоді туркменські композитори, які почали писати спеціально для ансамблю скрипалів. Тобто, якби не було школи Столярського та її ансамблю, невідомо, як склалося б життя Неймарка в Туркменії.
У 1989 році Гарольд Ісаакович установив контакти з усіма дитячими спеціалізованими музичними школами Казахстану, Таджикистану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Передав їм ноти творів, що виконуються його колективом, взяв дещо з їхнього репертуару. Потім усі зустрілися в Ашхабаді. Дітей оселили в родинах учасників ансамблю під керівництвом Неймарка. Вони не просто зігравалися на репетиціях, але ще й здружилися. Одразу після святкування нового 1990 року відбулися концерти в межах програми «Інтер-ансамбль-90». Успіх був приголомшливим. Потім юні музиканти проїхали по усіх столицях, виступили й у Москві. Фірма «Мелодія» навіть випустила платівку із записом того концерту. Але, на жаль, сьогодні її вже немає на чому прослухати. Аналогічна доля спіткала й плівкові бабіни із записами виступів ансамблю Неймарка в Кремлівському палаці з’їздів. Ось такі «подарунки» технічного прогресу…
«Мукан» завжди виступає на святкуванні Днів незалежності в посольствах Німеччини, США, Росії. Із днем незалежності України складніше – у цей час педагог у відпустці, а його учні на канікулах. Але одного разу він все-таки зробив фурор на виставці українських художників в Академії мистецтв, виконавши написані Неймарком попурі на теми українських пісень.
Учні Неймарка сьогодні успішно працюють по усьому світу. Гарольд Ісаакович переконаний, що для музиканта дуже важливо, щоб у його вихованні була певна наступність, і педагоги сповідували принципи однієї виконавської школи. Саме так відбулося в його житті: закінчивши школу Столярського і вступивши до консерваторії, він навчався у учня Ф.Ю. Макстман професора А.А. Станка. Потім вступив до аспірантури музично-педагогічного інституту імені Гнєсіних у Москві до М.І. Фіхтенгольца – учня П.С. Столярського.
– У підходах кожного педагога до навчального процесу є деталі, – говорить Неймарк. – Якщо цих деталей буде забагато, виконавська манера учня стане хаотичною. Тому в роботі зі своїми підопічними я ціную їхню вірність авторському стилю твору, що виконується, пошук свого прочитання, не нав’язуючи своєї точки зору. Саме це й формує індивідуальність музиканта.
Далі Гарольд Ісаакович згадує своїх кумирів – приголомшливого лірика Давида Ойстраха і неперевершеного віртуоза Леоніда Когана. Перший ніколи не виконував дуже складні концерти Паганіні, другий – проникливий концерт Чайковського. Будучи вихованцями однієї школи, і Ойстрах, і Коган стали найяскравішими й дуже різними зірками світової величини.
– Під впливом сучасних, не досить вимогливих музичних смаків навіть моя онучка недовго буде слухати Ойстраха, – продовжує Гарольд Ісаакович. – В основному з поваги до мене. Хоча із часом геній цієї людини стає ще більш значимим. І шкода, що записів його виступів практично не збереглося. Радянська система музичної освіти – це унікальний кремінь. Теорему Піфагора можна вивести на шкільній дошці, а от пояснити унікальність виконавської манери Ойстраха без записів його виступів не вдасться.
Не потрібно думати, що Гарольд Ісаакович не приймає сучасні інтерпретації класичних творів. Так, він із захватом говорить про «Кармен-сюїту» Бізе-Щедріна. Хоча спочатку йому здавалося неприпустимим втручання у геніальний твір. Але, прийшовши до Большого театру і побачивши «Кармен-сюїту» з винятковою Майєю Плісецькою, Гарольд Ісаакович дійшов висновку, що Родіон Щедрін продовжив життя твору Бізе, подарувавши йому зовсім інше звучання.
– Ференцу Лісту належить геніальний вислів: «Мистецтво – це ледве-ледве», – говорить Гарольд Ісаакович. – Будь-які перебори, загравання з публікою заради популярності в неї віддаляють виконавця від мистецтва. Сьогодні це відбувається стрімко, тому що практично не залишилося телеканалів і програм, де можна було б послухати виконання класичних творів видатними музикантами й оркестрами. Відходять найкращі педагоги, припинили своє існування багато серйозних конкурсів. Як наслідок, не відбувається нових яскравих відкриттів, таких, якими свого часу були Ван Кліберн, Давид Ойстрах, Ієгуді Мєнухін, Леонід Коган.
Кажучи про реформу музичної освіти в нашій країні, Гарольд Ісаакович зробив досить слушне зауваження: ефективно керувати, наприклад, кафедрою може лише той, кого поважають як професіонала. Якщо ж людина як музикант посередня, напівпрофесіонал, то й сприймати її всерйоз, швидше за все, не стануть. І талантів він навряд чи виховає.
Зі справедливістю сказаного важко не погодитися. Тішить лише те, що на схилі віку Гарольд Ісаакович має намір повернутися до рідної Одеси. І у юних музикантів з’явиться унікальна можливість поспілкуватися з Майстром – представником тієї дуже відомої усьому світу одеської школи, з людиною, яка всю свою успішну кар’єру будувала завдяки талантові й працьовитості, а не сприянню й протекціонізму.
