Дружина з Дошки пошани

…Сьогодні Івану Івановичу Решетникову «стукнув» 81 рік, але в нього в очах «скачуть бісики». Якби не окладиста липованська борода та променисті зморшечки, – точнісінько закоханий наречений! Адже поруч вона – його друга половина. Їй – тричі по 25, і вона все така ж струнка, енергійна красуня.

Це для інших Ганна Софронівна Решетникова – Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР двох скликань, незмінний делегат партійних конференцій, штатна ораторка. А для Івана Івановича вона – кохана дружина, господиня в домі, мати його дітей, бабуся онуків. Разом вони відсвяткували вже й золоте, і смарагдове весілля.

Мама вибрала наречену і наказала одружитися

…За тих післявоєнних часів у селах Придунав’я, особливо в старообрядницьких, ще суворо дотримувалися предківських звичаїв. Коли Іван Решетников, що заробляв на вугільних шахтах, приїхав додому на весілля до сестри, мати сказала: «Час, Іване, і тобі одружитися».

Як виявилося, батьки вже з нареченою визначилися і про можливі симпатії сина слухати навіть не збиралися. Обрана ними наречена була старшою дівчинкою в родині, багато допомагала своїм батькам по господарству, за молодшими доглядала. А ще вона була «вченою» – закінчила технікум (у той час в селі Мирному було усього троє чоловік із середньою освітою, більшість населення не вміла читати). Коротко кажучи, кандидатура для дружини була – хоч куди! «Вирок» негайно здійснили – повели Івана свататися.

– А я як його побачила – одразу закохалася! – сміється Ганна Софронівна. – Високий, стрункий брюнет із блакитними очами. А як одягнений! Наші сільські хлопці ходили в чому доведеться, а цей – при костюмі: все ж таки на шахтах Іван заробляв.

Зіграли весілля, після чого наречений, не гаючись, виїхав добувати вугілля. «А ти чого вдома сидиш? Давай бігцем – за ним!» – веліла мати.

Довелося Ганні прощатися з рідним колгоспом, із бригадою у 170 чоловік, у якій вона, комсомолка, вже ставала неформальним лідером.

– До речі, коли я мамі повідомила, що вступила до комсомолу, вона за мною із ціпком навколо будинку ганялася, – сміється Герой Соцпраці. – А мою подругу за це батьки за коси тягали. Це був початок п’ятдесятих років. Ще не стерлися з пам’яті 1946-1947 роки, коли після неврожаю народ кинули вмирати від голоду. А скількох людей з нашого села, міцних господарів, відправили до Сибіру… Нашим батькам спочатку нізащо було любити радянську владу.

І ось – шахтарське містечко. Маленька кімнатка, точніше, комірчина без єдиного вікна. Із усіх меблів – лише гола лампочка під стелею. Знайомий притяг старе ліжко. Перекинули догори дном ящик – ось і стіл. Замість стільців – обрубки дерева. Молода господиня готувала їжу на керогазі, який дуже димів і дуже смердів гасом. Але через два роки, коли в Решетникових народився первісток Володя, молода родина одержала від держави безкоштовно трикімнатну квартиру – ось це було щастя! І все ж таки часи ще були голодними.

– Продукти видавали за картками, – згадує Ганна Софронівна. – На місяць – 400 грамів вершкового масла і стільки ж маргарину. І це для чоловіка, який працював у шахті. До хліба додавали горохове борошно, і животи від цього крутило так, що не було сили терпіти. Якось приїхали нас провідати мої батьки із Кілійського району. Покуштували шахтарського хліба… А вдома, кажуть, на горищі три тонни пшениці лежить: я з колгоспу звільнилася, виїхала, а навздогін розрахунки зерном видали. Подумали ми: справді, чого на чужині щастя шукати? І повернулися додому, у село Мирне Кілійського району. Тим більше, що в місцевому колгоспі роботи вистачало усім.

Кіски дочці часто тато заплітав

Незабаром Ганна Решетникова, у якої завжди до всього є справа, піднялася службовими сходами і була призначена головним агрономом великого господарства. У роботу вона пірнула з головою. Це був час впровадження інтенсивних технологій. Радянські вчені розробляли нові гібриди. З кожним роком на селі з’являлася усе нова й нова техніка.

– У нас було усе – лише працюй, не лінуйся! – говорить Ганна Софронівна. – Солярка – по 6 копійок за літр. Добрива – задарма, і одержували їх вагонами. Держава не шкодувала коштів на будівництво зрошувальних систем, які передавалися колгоспам та радгоспам. А зараз? Нашому кооперативу дотепер не повернули минулорічну дотацію у 258 тисяч гривень – часткове покриття витрат за витрачену електроенергію.

У Мирному одержували високі врожаї. Якщо цариця полів – то в зерні по 6 тонн з гектара. Якщо кормовий буряк – то до двохсот тонн на круг: такі коренеплоди дорослі чоловіки ледве піднімали. Портрет головного агронома передового господарства – на Дошці пошани. Вона – безумовний авторитет, громадський та партійний діяч.

Але сільській жінці, відверто скажемо, бути «попереду планети усієї» можна за однієї умови – якщо вдома є надійний тил. І цим тилом для Ганни Софронівни став Іван Іванович. Він працював у колгоспі простим робітником, їздовим, на пташнику.

– Мама часто їздила до столиці, тому мені кіски перед школою нерідко тато заплітав, – зізнається їхня донька Галина, яка зараз працює у базовому кооперативі головним економістом.

Будучи народним депутатом, Ганна Решетникова займалася не лише питаннями свого колгоспу – усього півдня Одещини.

– Пам’ятаю, у Ганни Софронівни була стопка бланків із написом великими літерами «Депутат Верховної Ради СРСР», – згадує голова СВК «Дружба» Володимир Прокопович Тихонов. – До неї постійно приїжджали люди зі своїми проблемами та бідами, і вона завжди старалася кожному допомогти. Я тоді був зовсім молодим фахівцем, а в Ганни Софронівни – вже два ордени Леніна, але ми спрацювалися, і за 15 років спільної праці в колгоспі жодного разу не посварилися. Хоча людина вона пряма і, якщо щось не так, знає що сказати. Пам’ятаю, Решетникова, а вона в нас максималістка, мріяла, щоб наш колгосп закінчував рік із чистим прибутком у три мільйони. Це, звичайно, було не реально, але мільйон прибутку в радянських рублях, які були дорожчі за долар, у нас завжди виходив. Уявіть, які обсяги продукції ми виробляли!

– Досі сперечаються – яка система організації праці на землі найефективніша? – починає розмову про наболіле Ганна Софронівна. – Нам постійно ставлять за приклад Європу, Прибалтику. Помилуйте, у них такої землі, як у нас, немає. Якісь луги упереміш із лісами. Звичайно, там зручніше працювати маленькими фермерськими господарствами. А в нас? Навколо степи – тисячі й тисячі гектарів. Зараз, коли є можливість купувати високопродуктивну техніку, зовсім нерозумно нарізати землю на шматочки. Кооператив або будь-яка інша форма колективного господарювання – ось що нам потрібно. Жодна людина не в змозі зробити стільки як колектив. Згадаєте мої слова!

Ми живемо в раю, лише цього не розуміємо…

Давно Ганна Софронівна на пенсії, але не сидить склавши руки. Односільчани нерідко звертаються до неї – знання такого досвідченого агронома цінуються. Вона як і раніше цікавиться справами рідного кооперативу, веде своє домашнє господарство.

Коли у вересні Ганна Софронівна разом зі своїм рідним колективом СВК «Дружба» відзначала ювілей, привітати її приїхали голова Кілійської районної ради Матвій Іванов та голова райдержадміністрації Михайло Кашин. Після фуршету розглядали альбом із чорно-білими фотокартками, на яких усі були такими молодими та енергійними. Втім, на ювілярку роки вплинули мало. Тому було багато запитань.

– Ганно Софронівно, скажіть, як Ви все встигали? І на роботі, і вдома?

– Усе дуже просто. Треба вставати щодня о п’ятій ранку і борщ варити увечері, щоб наступного дня не витрачати дорогоцінний часу біля плити.

– Поділіться своїм секретом молодості.

– О, мене про це часто запитують! Молодість тримається на трьох китах. Треба якнайбільше їсти овочів, дуже багато працювати та займатися сексом – це омолоджує.

– За Вами завжди йшли люди, у Вас – унікальні організаторські здібності. А тут є якісь рецепти?

– Для ілюстрації розповім усього одну історію. Посіяли ми 25 гектарів кормового буряку. Коли сходи треба було обробляти, настали Великодні свята, і ніхто на роботу, звичайно, не вийшов. Довгоносик же у ті дні не дрімав – посіви були знищені. Для мене безвихідних ситуацій немає. Я порахувала, що за термінами ми встигаємо буряк пересіяти, лише в цьому випадку виходила серйозна накладка – прополювання збігалося із цією ж операцією на соняшнику, а робочі руки – дефіцит. Що робити? Веліла я ланковому нарізати ділянки буряку – усім по гектару. Посередині поля – мені, поруч – голові колгоспу та секретареві парткому. Увечері після роботи на швидку руку перекусили, взяли з Іваном дві сапи – і на поле, до темна. Рано вранці на наряді доповідаю ситуацію з буряком, який терміново треба просапати. І, звертаючись до голови колгоспу, говорю: «І вам теж гектар не забули нарізати». Насупив брови голова, але промовчав. Того ж вечора ми вже з ним на полі махали сапами разом, подаючи особистий приклад іншим.

– Ви як представник «однієї шостої планети» нерідко виїжджали за кордон. Невже ніколи Ви не задавалися питанням: чому в Європі люди живуть краще?

– Краще?! Ніколи не забуду, як у Німеччині жінка в супермаркеті купувала 50 грамів вершкового масла. У нас за тих часів продуктів харчування було вдосталь, усе коштувало копійки. За кордоном і зараз, повірте, не розкошують. Недавно мій син з делегацією від заводу їздив до Німеччини. Їх прийняли, запросили за стіл, налили по наперсткові коньяку, подали мікроскопічні бутерброди. При цьому самі господарі не їли й не пили, пояснивши тим, що не хочеться. Зате коли наші хлопці влаштували відхідну і накрили стіл як це прийнято в нас, німці уминали так, що за вухами тріскотіло. Я завжди вважала і вважаю, що ми живемо в раю. Лише цього чомусь не цінуємо. Я рада тому, що в нашому селі справи йдуть добре: господарство збереглося, щороку оновлюється техніка. І в горі, і в радості колектив допомагає кожній людині. Так і треба, шановні, жити – триматися на землі разом.

…Коли ми побували в Мирному, в гостях у Решетникових, господиня накрила чудовий стіл з нагоди 81-го дня народження свого Івана Івановича. А він – подивіться на фотокартку – як і раніше закоханий у свою дружину: їй тричі по 25, вона усе така ж струнка, енергійна красуня.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті