Залізнична станція Дачне була відкрита ще у 1865 році. Вона розташована на ділянці Котовськ – Одеса. Її очолює Марія Олексіївна Ковальчук, яка вже 36 років працює у цій сфері.
– З дитинства мене захоплювала залізниця. Пам’ятаю, як разом з друзями бігали до станції та спостерігали за велетнями-поїздами. Це були незабутні враження, в яких романтика перепліталася з реаліями напруженого і насиченого життя станції, – розповідає Марія Олексіївна. – Коли закінчила школу, батько порадив вступити до Знам’янського технічного училища. Саме тут, вивчивши теорію та пройшовши практику, ствердилася на думці, що магістраль – це моє.
Після навчання дівчину направили працювати до Одеси. Тут вона закінчила залізничне училище і почала працювати черговою по станції Дачне, а згодом стала начальником. Цю посаду обіймає вже тридцять років.
– За цей час багато чого змінилося, вдосконалилося, – говорить вона. – Але головними, як і раніше, залишаються люди, які тут працюють. Сьогодні колектив станції – це десять фахівців. Крім керівника підрозділу, це п’ять чергових, три комерційні агенти та станційний робітник. Усі – жінки. Приймають і відправляють поїзди, виконують маневрові роботи, подають вагони під вантаж і відправляють їх, доглядають за станом колій та переїздів.
Від умінь та знань усіх разом і кожного осібно залежить рух потягів та електричок, а їх через станцію проходить чимало: міжнародні – Одеса – Москва, Одеса – Санкт-Петербург, Одеса – Кишинів; приміські – Одеса – Вапнярка, Одеса – Роздільна, Одеса – Мигаєве, Одеса – Балта. Робота виконується цілодобово, за будь-яких погодних умов. Вона надзвичайно відповідальна, адже пов’язана з безпекою великої кількості людей. Аби уникати порушень графіку руху, поламок рухомого складу або колій, не допускати аварій, потрібно бути вкрай зосередженим та пильним.
У родині Ковальчуків залізнична, якщо можна так висловитися, тема присутня завжди. Адже чоловік – ветеран станції Усатове, а донька – білетний касир на вокзалі Одеса-Головна.
За роки роботи на ст. Дачне Марія Олексіївна жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цю професію, хоча доводилося часом оперативно вирішувати якісь несподівані проблеми вночі, у вихідні та свята.
– І сьогодні, коли проходять поїзди, дух перехоплює, як і в дитинстві, – каже жінка, – а ритмічний гуркіт коліс абсолютно не дратує. Навпаки – заспокоює. Адже він говорить, що все нормально, і наша робота потрібна людям.
