Життя склалося так, що Зінаїда, через те, що хворіла мати, не могла поїхати з Балти, тому, облишивши мрію стати фармацевтом, вступила після сьомого класу на курси сільських бухгалтерів. Бухгалтер – хоч і не омріяна, але професія: «Набридло голодувати», – мотивувала свій вибір дівчина. Коли завідувач райвідділу освіти, де почала працювати Зінаїда, зауважив, що від звітів і кошторисів вона особливого задоволення не отримує, порадив здобути педагогічну освіту. З гарними оцінками до педучилища вступила відразу і вчилася із задоволенням. З направленням до Благоєвської школи прибула до відділу освіти. Та їхати туди відмовили: «Болгарської мови не знаєш, важко буде звикати. Іди краще до Новомиколаївки – там гарна школа». У середині серпня 1952 року пішки дісталася до нового місця роботи.
Як згадує Зінаїда Іванівна Колісніченко, перші кроки на педагогічній ниві були важкими: працювали у дві зміни, класи переповнені, багато переростків, які часто доводили молоду, недосвідчену вчительку до сліз. Реальність виявилася зовсім не такою, як їх вчили. Та згодом познайомилася з батьками учнів і ситуація стабілізувалася. Наповнилося новим змістом і її особисте життя: вступила на заочне відділення педінституту, вийшла заміж за Віктора Колісніченка, народила сина.
Двадцять років Зінаїда Іванівна пропрацювала в Новомиколаївській школі. Всякого було за роки роботи, але на першому місці завжди були діти. Для багатьох своїх колишніх учнів вона залишилася не просто класною керівницею, вчителькою російської мови та літератури, а й порадницею, людиною, з якою можна було поділитися радістю, дитячими та підлітковими проблемами. Вона разом із ними готувалася до свят, була на сільгоспроботах, хвилювалася за їхні невдачі й раділа їхнім успіхам.
– Для нас, її учнів, Зінаїда Іванівна була і вчителькою, і подругою, і мамою, – говорить Тамара Василівна Іоні. – Вона любила нас, хвилювалася за нас, як рідна, і ми це відчували. Те, що багато її колишніх учнів після школи йшли вчитися до вузів і технікумів – заслуга саме класної керівниці, бо завжди нагадувала нам про необхідність мати професію. Збираючись разом, ми часто згадуємо, як вона вчила нас перед випускним вечором танцювати вальс. Хлопці соромилися, а вчителька давала їм в руки стільці і змушувала рухатися в такт музиці. Вона завжди для нас – взірець доброти. Навіть карала якось так лагідно, що ми не вважали це за покарання.
Коли відкрили Коноплянську школу, ще десять років Зінаїда Іванівна Колісніченко викладала там улюблений предмет. Сьогодні живе сама: помер чоловік, рано пішов із життя єдиний син, який був військовим. Так, одна, але не самотня. Онучки Наталя та Вікторія, які живуть у Києві, по черзі навідуються до бабусі. Коли після інсульту старенька опинилася в інвалідному візку, найняли для неї жінку-помічницю: «Ти гляділа нас – тепер ми тебе доглянемо».
Часто навідується до З.І. Колісніченко соціальний працівник Тамара Іоні – її колишня учениця та інша її вихованка – нині підприємець Валентина Кацалапенко. 15 листопада для її колишніх учнів – особлива дата – день народження улюбленої вчительки. Нині – вісімдесят п’ятий. Щороку вони збираються до її садиби, щоб привітати зі святом, готують сюрпризи. Минулого року до цього дня побілили, пофарбували дім, купили кольоровий телевізор. Зінаїду Іванівну можна побачити біля воріт у візочку в оточенні сусідів. Вона й нині сповнена оптимізму, розумна та інтелігентна жінка, з якою цікаво спілкуватися.
Любов до людей, гостинність, чуйність, готовність прийти зі своєю мудрою порадою на допомогу людям – ці риси характеру Зінаїда Іванівна несе через усе своє життя.
