На долю Івана Андрійовича Гаврилюка, одного з найстарших жителів Руської Слобідки, випало чимало випробувань. Та попри всі труднощі 87-річний чоловік радіє життю.
– А як же інакше, – каже ветеран, – треба вірити в краще та всього досягати власними силами.
Він радіє, що село вже буде з водою. Незважаючи на поважний вік, допомагає прокладати труби до свого будинку. Звик усе робити сам. Порається по господарству, садить город і чекає в гості дочок із родинами: одна живе в Одесі – частенько приїздить, друга – в Росії, тому буває рідше. А коли вже з’їжджаються всі, в хаті стає веселіше й на душі тепліше. В такі дні радіє Іван Андрійович, що діти, онуки та правнуки живуть у мирній країні й не знають, що таке війна та голодне дитинство. Бо ж сам він чимало пережив.
Їх у батьків було двоє – Іван та сестра. Батько, щоб прогодувати сім'ю, змушений був влаштуватися на заробітки. В Іллінці в кар’єрі різали камінь, там добре платили за роботу. Додому батько приходив лише на вихідні, приносив гроші та гостинці для дітей. Мама працювала в колгоспі з ранку до ночі, а діти були вдома самі.
В 1941 році на початку війни в селі підірвали дамбу. Вода затопила все навколо, дійшла вода й до їхньої хати. Іван сидів під муром і плакав, бо ж не було вдома нікого – ні матері, ні батька.
Тяжкі випробування війною випали на долю тих, хто залишився в тилу, нелегко було й родині Гаврилюків. Терпіли приниження від румунських окупантів, які забирали у сільчан все, що могли. А люди з нетерпінням чекали визволення від ненависного ворога.
Після того як прийшли наші війська, у грудні 1944 року Івана Андрійовича призвали на військову службу. Тривалий час новобранців готували в Балті, в 373-му запасному стрілецькому полку. По закінченні війни до частини приїхали офіцери, які набирали поповнення у внутрішні війська. Подальшу службу Іван Андрійович проходив в Феодосії. Доводилося охороняти військовополонених, конвоював їх до місця призначення судових процесів. Лише у травні 1951 року демобілізувався та повернувся до рідного села. Радісно зустріли сина батько й матір, а от сестри вже не було, вона померла під час пологів.
Після тривалих роздумів Іван пожалів батьків і вирішив нікуди не їхати з села, залишився вдома. За спиною було чотири класи навчання, роботи змалку не цурався, тож пішов працювати в колгосп. Його заполонила любов до землі-годувальниці та техніки. Брався за будь-яку роботу – пас худобу, порався на фермі, а потім пересів на трактор. Вже за рік чоловік оженився та почав будувати власну хату недалеко від батьківської. Вся домашня робота була на плечах дружини, а Іван, як справжній господар, працював, щоб забезпечити сім'ю всім необхідним. Навіть досягши пенсійного віку, Іван Андрійович ще вісім років працював у колгоспі.
У щирого й доброзичливого чоловіка завжди було багато друзів, його й сьогодні всі від малого до великого поважають в селі. По сусідству з Іваном Андрійовичем живе сільський голова Анатолій Шурановський.
– Знаєте, який у мене сусід – завжди допоможе й підтримає. Ото частенько буває, немає в мене хліба, піду до нього, попрошу купити, він ніколи не відмовляє. Завжди здоров'ям і справами цікавиться, – розповідає ветеран.
А здоров'я в Івана Андрійовича, звичайно, вже не те, що змолоду було. Роки беруть своє. Та все ж знаходить літній чоловік сили, щоб підтримувати чистоту й охайність двору та хати, бо ж не звик сидіти склавши руки, любить, щоб у всьому був порядок, тож у селі є в кого повчитися молоді.
Іван Андрійович – оптиміст по життю, вірить у краще майбутнє своїх нащадків та радіє мирним світанкам і тому, що діти, онуки та правнуки не знають, що таке війна.
