За даними ООН, у нашій країні кожен сотий житель є носієм вірусу імунодефіциту людини. Щорічно ця кількість зростає. Переважно це люди віком від 15 до 49 років. Такі дані офіційної статистики. У межах Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом провадяться акції, флешмоби, лекції на тему: «Як вберегтися від ВІЛ/СНІДу».
Ми перейнялися метою докладніше довідатися, хто допомагає інфікованим. Для цього зокрема побували в Одеському обласному центрі для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді «Гармонія».
Відчиняємо двері, запитуємо директора. Привітні працівниці запрошують увійти. Відразу цікавляться, чим краще зігріти – чашкою кави чи чаю? За хвилину на столі з’являється запашна гаряча кава, цукерки. Саме в цей час приходить директорка установи лікар-дерматовенеролог вищої категорії, магістр психологічних наук Лариса Кравченко. У руках – апетитний домашній пиріг. До приємної процедури долучається весь колектив: соціальний педагог Вікторія Телешевська, практичні психологи Марина Мамчур і Лідія Симченко, а також заступник директора з технічних питань Денис Чорний.
– У нас іще двоє співробітників, але один з них на лікарняному, а друга складає сесію, – пояснює Лариса Анатоліївна. – Ось так усі разом і спілкуємося з людьми, які до нас приходять.
А приходить, до речі, багато хто. Зараз на обліку в центрі 1600 чоловік. А шість років тому він став першим в Україні. Кошти на його створення були виділені з обласного бюджету. Як розповідає Лариса Анатоліївна, не було жодної навчально-практичної бази, тільки – концепція та бажання втілити її в життя. Не дивно, адже Лариса Кравченко перед тим уже двадцять років працювала з ВІЛ-інфікованими. Сьогодні подібних установ у країні – вісім.
Люди майже щодня приїздять сюди з районів області. Іноді з маленькими дітьми. Установа розташована в одному будинку з Одеським обласним центром профілактики та боротьби зі СНІДом.
– Це дуже зручно. Батьки залишають у нас дитину на якийсь час. Адже треба пройти масу обстежень. Також у центрі можна попити чаю, покласти дитину на пообідній сон, заспокоїтися, поговорити із психологом, порадитися із соціальним працівником.
– Часто потрібна психологічна допомога?
– Вона необхідна в будь-якому разі, – говорить Лариса Анатоліївна. – Мені пощастило з колективом. У ньому немає випадкових співробітників. Працюють тільки світлі люди, які вміють любити. До кожної людини вони підходять індивідуально: розуміють, що іноді з клієнтом необхідно поговорити, а іноді просто запропонувати попити чаю й… разом помовчати.
Досить часто ВІЛ виявляється під час вагітності. Працюємо в таких випадках украй тонко, адже сам по собі стан вимагає максимально грамотного підходу. Майбутнім мамам пояснюємо, що якщо вживати курс спеціальних препаратів під час вагітності, то є всі шанси народити здорове маля. Нагадуємо, що не можна годувати немовлят грудьми. Після народження маляти відразу потрібно застосовувати дитячі живильні суміші. І протягом перших вісімнадцяти місяців (період, у який в організмі дитини зберігаються антитіла) щокварталу приїжджати і здавати аналізи. Якщо дитина добре набирає вагу, росте й розвивається, то по закінченні цього терміну робиться контрольний аналіз. Якщо вірус не виявлений, маля знімуть із обліку.
Крім того, на другому поверсі нашого будинку ташуються громадські організації, з якими ми співпрацюємо. Там працюють ВІЛ-позитивні люди. Консультації й допомога відбуваються за принципом «рівний – рівному». Цей метод дуже ефективний. Коли пацієнт бачить, що ВІЛ-інфікована людина живе та працює в соціумі, має родину та здорових дітей, – то паніка поступово йде геть.
Робота з дітьми, звичайно, докорінно відрізняється. По-перше, найменшим про вірус і його наслідки ми не говоримо. Проводимо бесіди залежно від віку та психологічних особливостей дитини. Показуємо мульфільми, створені компанією «ЮНІСЕФ». За сюжетом маленькі вітамінки, що в пігулках, потрібно спожити, щоб вони тримали погані клітинки вірусу в полоні. Дітки розуміють, що поки вживають пігулки, вірус безсилий. Якщо ж не робити цього, вірус виходить із ув’язнення та шкодить здоровим клітинам. Ми навіть намалювали для дітей невеличкі плакати, на яких зображено сюжет, і вони самі його переказують.
Безпосередньо про ВІЛ-інфекції починаємо говорити дітям від восьми років. Це в тому разі, якщо мама вирішила розкрити статус – свій або дитини.
– А його далеко не всі хочуть розкривати, чи не правда?
– Так, ви знаєте, не всі. Наше суспільство ще не готове прийняти ВІЛ-інфікованих і назвати їх повноцінними членами соціуму. Часто через це хворі прагнуть приховати свою хворобу або хворобу дитини.
Був випадок, коли одинадцятирічна дівчинка маніпулювала хворою мамою, погрожуючи, що розповість усім про її хворобу, якщо та не купить бажану річ.
– Що ж робити в цьому разі?
– Таких дітей приводять до психолога. Фахівець вислуховує дитину, розповідає про наслідки, до яких може призвести безвідповідальна поведінка стосовно батьків. Звичайно, відбувається розмова і з мамою. Ми радимо почати гармонізувати відносини. З боку батьків має бути не контроль, а контакт. Якщо щиро поговорити з дитиною, то вона багато чого прийме та зрозуміє. У випадку з дівчинкою мама вирішила заохочувати дочку за хорошу поведінку, оцінки. Так дівчинка зрозуміла, що сама може заробити на бажане, не застосовуючи погроз або інших способів маніпулювання.
У підлітків же виникають цілком логічні запитання: як спілкуватися з однолітками, як у майбутньому будувати родину? Допомагаємо їм прийняти свій статус і жити повноцінним життям далі.
– Чи є якісь методики роботи з людьми з вірусом імунодефіциту?
– Немає єдиного універсального рецепта. Є педагогічні, психологічні наробітки за даним питанням. Ми часто їздимо на загальноукраїнські та міжнародні семінари, конференції за даною тематикою. Не дуже давно побували в Києві на семінарі щодо розкриття статусу. Там видали сертифікати, що дозволяють нам займатися такою діяльністю. «ЮНІСЕФ» та інші організації допомагають літературою. Якщо ми готуємо дитину до розкриття статусу, то працюємо і з мамою, і з дитиною. Як правило, у дітей виникає маса питань: чому вони вживають пігулки, а ніхто у школі, в садку не вживає? А людині дорослій даємо зрозуміти, що в одній калюжі можна побачити просто бруд, а можна розглянути небо й зірки. Усе залежить від того, як подивитися.
– Обласна влада допомагає центрові?
– Нам допомагає управління сім’ї та молоді облдержадміністрації під керівництвом Івана Яковлева, а також Одеський обласний центр соціальних служб (директор Ольга Волошина). Наші клієнти на безкоштовній основі ходять на різні міські заходи. Ми відвідуємо дельфінарій, ковзанку, театри, здійснюємо паломницькі поїздки. Таким чином, соціалізація ВІЛ-інфікованої людини проходить дуже м’яко. Також висловлюємо вдячність нашим меценатам: Одеській обласній організації Товариства Червоного Хреста, Громадській раді при облдержадміністрації, гостиному двору «Дом Павловых», магазинам «Шалунишка», «Солнышко», «Забава», «Улыбка» та багатьом іншим.
– Ви працюєте безпосередньо з тими, хто вже занедужав. А чи даєте інформацію, як цього уникнути?
– Звичайно. У нас є договори з багатьма одеськими школами й одним дитячим садком. Ведуться переговори щодо лекцій про первинну профілактику ВІЛ у морському коледжі. Також виїжджаємо до Олександрівки, Іллічівська. У школах пояснюємо, що ВІЛ через дружбу не передається. Наше суспільство ще не готове прийняти цей факт, але з плином часу ми відчуваємо, що ситуація змінюється на краще.
– Надворі грудень. Мабуть, дітки вже пишуть листи Святому Миколаєві, Дідові Морозу?
– Звичайно, пишуть. Просять вони того ж, що й звичайні дітки: іграшки, фарби, гарний одяг. Мене тішить, що сьогодні наші діти залишаються дітьми і не просять здоров’я й добробуту.
Мабуть, це свідчить про те, що вони почуваються здоровими та благополучними й бачать у грудневих калюжах тільки зірки.
