В садибі Олени Григорівни Будзик з села Леніна переплелися українська і російська мови. Вона, родом з Івано-Франківщини, розмовляє із західним акцентом, дочка Марія, або, як її всі називають, Марічка, з української часто переходить на російську.
Життя склалося для рідних людей так, що дочка з матір’ю не бачилися 17 років. Через складні сімейні взаємини з чоловіком Олена Григорівна на деякий час втратила зв’язок з доньками. Старша залишилася жити з бабусею, середню забрала бездітна тітка, а вона з найменшою, півторарічною, приїхала до тітки в гості в Леніна, де і залишилася. Тут підійшов клімат для її підірваного здоров’я, тут вийшла вдруге заміж. Згодом взаємини з дітьми і родичами налагодилися, часто Олена їздила, а нині вже з Марічкою їздять до них в гості. Сьогодні молодша донька живе в Італії, старша на Івано-Франківщині, а Марічка – поруч з матір’ю. Свого часу, вийшовши заміж, поїхала з чоловіком у Росію. Та бажане жіноче щастя виявилося примарою. Весь цей час мріяла побачитися з матір’ю, розповісти, як їй не вистачало неньчиного тепла та піклування. Коли знайшла матусю, то вже піклування її як дочки, потрібне стало Олені Григорівні. «Ти горе моє розтопила, вернула тихий сум і сміх, як довго я тебе шукала, ти найпрекрасніша за всіх!» – так свої почуття до найріднішої людини вона висловлювала у віршах.
– Якби не Марічка, мене б на цьому світі вже не було, – каже Олена Григорівна. – Вона вмовила мене зробити операцію. Супроводжувала на західну Україну, доглядає, оберігає від господарських турбот. Дочка – мій ангел-охоронець.
Матір і доньку, з-поміж усього іншого, поєднує ще й творча пристрасть – вишивання.
– Мені здається, що я вишивала з пелюшок, – каже Олена Григорівна. – Сестра була рукодільницею, біля неї навчилася вишивати та в’язати. Коли тяжко на душі, сідаю за вишивання, відволікаюся від сумних думок.
Ледь з’являється вільна хвилина, бере до рук полотно і голку Марічка. Вона не любить стандартів, особливо у кольорах, підбирає їх на власний смак. Є картини (інакше художнє полотно не назвеш) із зображенням краєвидів, карпатських смерек, релігійних образів. Зараз працює з новою вишивкою, яка налічує 150 кольорів. Тільки зеленого – дев’ять відтінків! Великої уваги надають майстрині якості матеріалу – нитки і полотно купують на західній Україні.
Картини – філософія життя – вимагають не тільки терпіння, а й фантазії та любові. Марічка любить експериментувати не лише у вишивці, Господь нагородив талановиту жінку ще одним даром – писати вірші. Римовані рядки приходять спонтанно – кілька хвилин, і народився вірш про матір, про Україну, про різні моменти життя.
Вони мешкають у маленькому селі, яке часто називають хутором. Дві жінки, поєднані долею, помереженою, мов на вишитих рушниках… Червоне – то любов, а чорне – то журба…ч
