Михайло Сергійович Дуванов – ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці, служив в авіадесантних військах, інвалід першої групи. Під час війни неодноразово був поранений, беручи участь у бойових операціях. Протягом 45 повоєнних років плідно трудився, беручи участь у відновленні країни та розвитку сільського господарства в Одеській області. У 60-70-ті роки – директор радгоспу ім.
С. Орджонікідзе в Ширяївському районі. Вивів господарство з відстаючих у передові. Обирався в депутати місцевих рад. Заслужений працівник сільського господарства УРСР.
Роки підкосили здоров’я, але не характер фронтовика. Після перенесеного інсульту протягом 12 днів у реанімації він боровся за життя. На щастя, організм 93-річного ветерана витримав. Михайло Сергійович заново вчився ходити і, як дитина, вимовляти по одному слову на день.
У переліку інших його недуг – цукровий діабет, гіпертонія другого ступеня, стенокардія, трофічні виразки правої та лівої стоп. А до цього всього – список дорогих ліків і остаточний медичний висновок: «Облітеруючий склероз судин нижніх кінцівок».
– Болі в ногах стають нестерпними, – говорить ветеран. – Мені соромно, що я, у минулому бойовий офіцер, усе частіше плачу, як дитина. Сідаю на підлогу, не в силах ходити від болю. Лікарі говорять, що мені загрожує ампутація.
Він – єдиний ветеран Великої Вітчизняної, що залишився на обліку в районній поліклініці № 12 м. Одеси. «Останній із могікан», як він сам себе називає. Свого часу медустанова відмовила М. Дуванову в ліках, посилаючись на відсутність фінансування. Людина, що зазнала під час війни не одного кульового поранення, за останні 23 роки не заслужила жодної санаторної путівки! Михайло Сергійович і не припускав, що після десятиліть мирного життя йому доведеться мобілізувати всі свої внутрішні сили для боротьби з бюрократією та своїми недугами.
У радянський час квартиру М. Дуванову було надано, як і більшості громадян, державою. А всі комунальні платежі, незалежно від кількості членів родини, державою ж частково компенсувалися. Нині заслуги багатьох ветеранів нівельовані новими постановами та нормами. За законом, через те, що його дочка зі своєю родиною прописана в тій же квартирі, де й він сам, комунальні послуги доводиться оплачувати в повному обсязі.
…Михайло Сергійович показує вицвілі газетні вирізки. У цих статтях розповідається про нього та його працю щодо відновлення в повоєнний час господарства області.
Засуджувати когось – справа невдячна. Але невже з часом термін придатності подвигу минає?
Його життя – взірець для молоді. І як деякі живі зараз хранителі пам’яті, він має зароблене ратною та мирною тяжкою працею право на гідне життя.
По закінченні війни люди відривали аркуші календаря, очікуючи повернення своїх близьких додому. Лічили, скільки людей повернулося назад із кожного двору, будинку, під’їзду. У сьогоднішньої історії зворотний відлік. Зараз уже ніхто не говорить: «нашого полку прибуло…». Передаючи свій досвід наступним поколінням, відходять ветерани Великої Вітчизняної – хранителі величі духу народу. Акуратно раз на рік, 9 травня, ми згадуємо про них, підраховуючи втрати в їхніх лавах. Вони полишають нас через старі рани, вік і просто через нездатність протистояти переважаючим силам байдужості та забуття.
Дивлячись на сучасне існування деяких ветеранів, розумієш, що нам самим бракує якихось важливих якостей. Яких саме, ми дізнаємося надто пізно, щоб надати цьому значення.
За все життя Михайло Сергійович Дуванов ніколи не скаржився й не звертався до вищих інстанцій із особистими проханнями. І досі його лист із проханням про допомогу залишається не відправленим…
