Не помилюся, якщо скажу, що кожен другий агроном Іванівського району приїхав сюди на роботу в 70-х роках, як молодий спеціаліст. Подружжя Якимишиних з Михайлополя не виняток. Ніна пішла в сільгоспінститут услід за старшою сестрою і двоюрідним братом, причому на агрономічний факультет вступала двічі, бо першого рік не добрала балів. Дівчина із села, у якої батьки працювали у колгоспі, іншої професії для себе не уявляла, а мати дуже хотіла, щоб дочки навчалися.
Вона навчалася на 5 курсі вийшла заміж і поїхала з Василем на батьківщину чоловіка – Вінниччину, у колгосп, за направленням якого він навчався. Через кілька місяців пішла у декретну відпустку, а чоловік – в армію. Думка повернутися, якщо не в рідну Сарату, то хоча б ближче до батьків, не виходила з голови. І тільки чоловік відслужив – поїхали до Одеси.
Молоде подружжя отримало направлення в Михайлопіль, в колгосп імені ХХІІ з’їзду КПРС, який виділив економісту і головному агроному будинок. І як це часто буває, планували приглядітися, попрацювати кілька років, а залишилися тут на все життя. Ніна Марківна Якимишина через кілька років очолила овочівницьку бригаду, стала професійним агрономом-овочівником. У бригади були власні парники для вирощування розсади, а овочі були не тільки відмінної якості, а й давали солідний урожай. Напрацьовувався не тільки досвід, а й авторитет спеціаліста і людини, яка, попри молодість, вміла керувати колективом. Чудовим фахівцем, зарекомендував себе і Василь Феодосійович. Коли народилася друга дитина, з’явилося більше рідних людей, кумів, друзів, колег – це остаточно поріднило їх з селом.
Перебудова, реорганізація сільського господарства внесли зміни і в життя сім’ї Ніни Марківни, яка на початку дев’яностих почала опановувати посаду землевпорядника. Роботи було багато, але агрономічної бази знань було достатньо. Ажіотаж, який виник з оформленням присадибних ділянок, досить швидко вгамувався. Михайлопільська сільська рада – одна із небагатьох, де цей процес ішов досить активно.
За кілька років 80 відсотків ділянок було приватизовано. Велика заслуга в цьому Ніни Марківни. Провадилися подвірні обходи, роз’яснювалися переваги приватизації. І спрацьовували не стільки слова, скільки авторитет землевпорядника. Михайлопільська була єдиною сільською радою, де на виїзних громадських приймальнях «земельні» питання представниками громади не порушувалися, бо вирішувались на місці.
– Це небайдужа і відповідальна людина, – характеризує землевпорядника директор школи Любов Степанівна Майданюк. – Як фахівець вона на своєму місці, вміє спілкуватися з людьми, завжди докладно і коректно роз’яснить, які потрібно документи для оформлення землі, як правильно виконати ті чи інші дії. Якщо виникають непорозуміння, проконсультується з юристом, щоб односільчани менше часу витрачали на оформлення документів у райцентрі.
Сільське господарство виявилося родинною справою, бо дорогою батьків пішли і діти. Дочка закінчила сільгоспінститут, син – Петрівський сільськогосподарський технікум, а це означає, що у матері та батька є гідна професійна зміна.
