Суть ідеї

З переходом розвинутих країн до «економіки знань», основним ресурсом якої виступають інформація та рівень володіння нею, істотно зросла роль освіти в економічному та суспільному прогресі. 

Американські дослідники встановили, що старіння знань інженера – випускника 1940 року наставало через 12 років, випускника 1960 року – через 8-10 років, а випускника 1970-х років – через 4-5 років. Уже тоді корпорації стали вбачати у підвищенні кваліфікації кадрів умову свого виживання. Гостра конкурентна боротьба спонукала їх, не чекаючи перебудови університетської освіти, долучитися до роботи щодо підвищення кваліфікації широкого кола працівників. Наприкінці 90-х років у бізнесі набуває поширення компетентнісний підхід, що охопив потім і сферу освіти. Його основне завдання – формування та підтримка рівня знань і навичок, який забезпечує фахівцеві перспективи на ринку праці. 

У цьому й полягала ідея безперервної освіти. Інтерпретація безперервності обмежувалася у віковому стосунку тільки дорослими, а у змістовому – тільки працюючими. 

Проблема загострилася у зв’язку зі зростаням кількості дорослих у загальному населенні планети. При цьому зростає трудова активність людей похилого віку. З іншого боку, дедалі виразніше став позначатися зв’язок із попереднім етапом освіти. Особливого значення набуває не кількість років, відданих навчанню, а його результат, який визначає, чи дає здобута освіта основу для примножування знань протягом усього життя. 

Очевидною стала не тільки економічна необхідність безперервної освіти, але й її соціально-культурна значущість. Освіта стала серед найважливіших чинників соціалізації особи та підвищення якості життя. 

Ідея «навчання через усе життя» (Брюссель, 2000 р.) відображає тенденцію побудови освіти як інструменту прогресу в суспільстві та як цілісної системи, спрямованої на невпинний розвиток особистості. Це один із основних компонентів європейської соціальної моделі, який включає три складові: додаткова професійна освіта; можливість різноманітним групам населення адаптуватися до мінливих умов життя; задоволення індивідуальних освітніх потреб.

Особливістю професійної освіти в сучасній моделі є принципове розуміння її як незавершеної. Це набуло свого відображення в гаслі одного з навчальних центрів корпорації IBM: «Освіта не має точки насичення». Акцент у навчанні поступово посувається із предметних (технологічних) знань і вмінь, використовуваних працівником при виконанні оперативних завдань, у бік концептуальних, поліпрофесійних, що дозволяють розв’язувати стратегічні проблеми і опановувати інновації. Засвоєння готових спеціалізованих знань поступово змінюється формуванням креативних і соціальних компетентностей, готовності людей до періодичного перенавчання. 

Досвід реалізації

Згідно з класифікацією Все­світнього банку, сьогодні є три моделі підвищення компетентності: формальна безперервна, неформальна та інформальна (спонтанна) освіта. Формальна освіта охоплює всі щаблі від початкової школи до випускного курсу університету, побудована за віковим принципом та ієрархічно структурована. Неформальна – це будь-яка організована, систематична освітня діяльність поза межами формальної системи. Інформальна освіта являє собою засвоєння знань, навичок, норм і уявлень у плині повсякденного життя та контактів з оточенням (робота, родина, дозвілля). Тобто неформальне та інформальне навчання не є альтернативою формальному, а виступають його доповненням. 

Для визнання результатів освіти є дві процедури: сертифікація та валідація. Сертифікація як елемент формального навчання є офіційним визнанням здобуття освіти і супроводжується виданням документа державного зразка (диплома, сертифіката). Валідація – це визнання всього спектру знань та компетенцій згідно з заданими критеріями та стандартами, незалежно від часу та місця їх здобуття. Сьогодні вона є ресурсом прихованих знань і навичок, що дають відчутний економічний і суспільний ефект.

Ось кілька фактів, що ілюструють значущість неформального та інформального навчання. 

За оцінкою ЮНЕСКО, 85% працюючого населення здобули необхідні знання поза межами формального навчання. 

У 2003 році майже 18% жителів ЄС віком 25-64 років брали участь у неформальному навчанні.

У скандинавських країнах, згідно з даними за 2004 рік, залучення до неформального навчання склало майже 50%.

А що у нас?

У пострадянських країнах безперервна освіта розвивається переважно в межах формальної моделі на базі класичних і галузевих університетів. 

Україна перебуває на початку шляху створення власної системи безперервної освіти, зокрема формування її законодавчої основи. Так, відповідно до Програми економічних реформ на 2011 – 2014 роки до кінця 2014-го має бути завершено впровадження Національної рамки кваліфікацій (НРК), яка сьогодні розглядається як головний інструмент узгодження підготовки фахівців із вимогами ринку праці. Активно провадиться розробка професійних та освітньо-кваліфікаційних стандартів. У Міністерстві освіти й науки відбулася робоча зустріч за участю українських і міжнародних експертів щодо розгляду попереднього проекту Концепції розвитку системи освіти протягом усього життя. 

Одеська область має значний потенціал для формування інноваційного освітнього простору. Тут зосереджено понад 40 вищих навчальних закладів, які поряд із традиційною діяльністю надають послуги щодо післядипломної освіти. Основний контингент учнів – особи, що мають базову або повну вищу освіту й бажають продовжити її або здобути додаткову освіту, роблячи це осмисленіше та цілеспрямованіше, ніж у молодості. 

Значні можливості щодо підготовки та підвищення кваліфікації за робітничими спеціальностями надає регіональний Центр професійно-технічної освіти.

Можливості перенавчання та підвищення кваліфікації істотно розширилися з набуттям 

1 січня чинності Законом України «Про зайнятість населення», що передбачає видавання регіональним Центром зайнятості спеціального ваучера на безкоштовне навчання, який можуть одержати громадяни віком від 45 до 60 років зі стажем роботи щонайменше 15 років. Йдеться не тільки про робочі спеціальності, але й про можливість здобути вищу освіту.

Задоволення потреб населення у підвищенні соціокультурного рівня реалізується на основі діяльності вузів і установ соціально-культурної сфери. Культура стає важливим інструментом регіонального розвитку та розв’язання проблем зайнятості, відновлення сфери суспільних відносин, створення креативного середовища та гуманітарних технологій, що стимулюють соціальну активність і відкритість інноваціям. Основні складові соціо-гуманітарної політики викладені в Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 року.

«Найвужчі місця» становлення системи безперервної освіти пов’язані зі слабкою координацією дій різних суб’єктів освітньої політики, низьким рівнем соціального партнерства; з відсутністю прогнозів економічного й технологічного розвитку, а отже – прогнозу зайнятості; з дефіцитом робочих місць, що потребують високого рівня знань і компетенцій; з відсутністю в Україні системи визнання кваліфікацій, отриманих у результаті освіти в межах неформальної моделі.

Крім того, недостатнє розуміння специфіки неформальної освіти та її величезного соціального потенціалу виступає гальмом використання наявних ресурсів. 

У Гамбурзькій декларації про навчання дорослих (1997 р.) відзначалося, що навчання молоді й дорослих є одним із головних засобів, які дозволяють істотно підвищити творчий потенціал і продуктивність у найширшому значенні цих слів. При цьому в декларації підкреслюється, що завдання XXI століття не можуть бути вирішені самими тільки урядами, організаціями або установами. Треба, щоб люди проявили енергію, творчу уяву й талант, щоб вони могли взяти всебічну, вільну й активну участь у всіх сферах життя суспільства. Тому навчання має бути правом кожної людини й характеризуватися її готовністю до спільної відповідальності.