Шість юнаків, уродженців мальовничого села Левадівки, з честю виконали свій інтернаціональний обов’язок. Серед перших потрапив до Афганістану Анатолій Васильович Грекул. Через два роки в одній з «гарячих» провінцій проходив службу Олександр Всеволодович Соколенко. Услід за ним були відправлені воювати Петро Васильович Деркач, Сергій Васильович Чабанюк (недавно помер, кілька днів не доживши до ювілейної дати), Анатолій Миколайович Деркач та Василь Васильович Деркач – останній учасник бойових дій з нашого села.
Окремо хочеться повідати про рідних братів Петра і Василя Деркачів. Долею склалося, що вони обоє опинилися в одній «гарячій» точці, лише в різні роки. Старший син родини Деркачів Петро призваний до лав Радянської Армії у квітні 1983 року, проходив школу молодого бійця і опанував фах молодшого авіаційного спеціаліста неподалік від Ташкента, у в/ч 22002. У вересні цього ж року опинився під жарким афганським сонцем в Кундузі, де разом з бойовими товаришами готував до вильотів на завдання бойові машини вертолітних ескадрилій. За два роки суворої служби на долю левадівського юнака випало чимало випробовувань, але злигодні військової служби він переніс гідно.
Влітку 1985 року Петро повернувся до рідного села. Молодший брат Василь приміряв на себе братову парадну форму з медалями та кашкета. З полегшенням зітхнули батьки, Василь Петрович і Катерина Антонівна, діждавшись живим і здоровим сина з війни. І гадки не мали вони, що через рік проводжатимуть до війська й свого меншенького сина Василя, що він потрапить до однієї з «найгарячіших» провінцій бунтівливого Афганістану — Кандагару.
В складі 1354-го окремого батальйону охорони рядовий Деркач під командуванням полковника Данилова оберігав спокій 173-го окремого загону спецназу ГРУ. Адже на кандагарських спецназівців, яким вдалося знищити чимало моджахедських загонів, їхніх баз караванів зі зброєю, полювали мало не всі командири ще уцілілих бандформувань. Так, 27 років тому 18 спецназівців, потрапивши у засідку, мужньо билися проти 300 душманів біля кишлака Кобай….
Ветеран розповів, що територія їхнього розташування була оточена кількома рядами мінних полів. Ще й душмани паралельно ставили свої фугасні пастки. Тому часто недосвідчені сапери підривалися на мінах. Чимало солдатів загинуло і від пострілів снайперів. Траплялося, коли бронемашини підривалися на фугасах , а екіпажі згорали живцем….
Після виведення військ у серпні 1988 року, частину Василя на літаках переправили до далекого Мурманська. З медаллю «За бойові заслуги» повернувся він додому, де, крім батьків і брата, його чекала кохана дівчина Тетяна, ніжні листи якої були надійною підтримкою.
