Вона могла б стати прототипом найсміливішого, найвідчайдушнішого жіночого образу у творі про війну. На фронті служила водієм, і її бойовий шлях проліг від Москви аж до Австрії, де вона й зустріла День Перемоги. На її долю випали надзвичайно тяжкі воєнні випробування. Незважаючи на це, вона зуміла залишитися скромною, тихою, доброю сільською трудівницею. У січні цій мужній жінці, Ксенії Павлівні Степановій, з Любашівки виповнилося 95 років.
Бабуся Сяня (так кличуть її домочадці, внуки, правнуки і праправнуки) намагається ще бути підмогою у хатніх справах. Єдина донька, Людмила Аркадіївна Солом’янчук, забрала її із Іванівки 13 років тому, аби зігріти материну старість. Останнім часом бабуся майже втратила слух, підводить і зір. Роки беруть своє…
У 1941-му потужна течія евакуації занесла 22-річну сільську дівчину із Агеївки Іванівської сільської ради в Росію, до міста Бугуруслан Чкаловської (тепер Ульяновської) області. Там її оформили нянечкою в госпіталь № 41. Два роки вона доглядала поранених, мила, прибирала, годувала. Бути сестрою милосердя – це так природно для молодої дівчини. Але війна вимагала більшого.
У серпні 1943-го міський військкомат мобілізував старанну санітарочку у діючу армію. Направили її в місцевий учбовий полк. Там разом з іншими дівчатами-курсантами їй призначено було стати водієм. Для здобуття практичних навичок водіння Ксенії доручили трофейний німецький тягач. Як вправлялася тоді з цим «монстром» – годі й згадувати!
– Чи не лячно Вам було сідати за кермо? – запитую у неї. – Ви ж проста сільська дівчина, абсолютно далека від техніки. Чому вибір впав саме на Вас?
– Ми навіть не замислювалися над цим, бо людина до всього звикає, – посміхається у відповідь Ксенія Павлівна. – Ми потрібні були Батьківщині саме в цих військах, тому ніхто навіть питання подібного не задавав. Понад усе старались, аби не показати свого переляку перед холодними важелями і грізним гарчанням моторів. Однак, хоча й старалися, руки все одно тряслись від хвилювання, а серце калатало…
Через чотири місяці наполегливих навчань з новеньким посвідченням водія випускниця полкової школи потрапляє на фронт під Москву. Оскільки надворі стояв кінець листопада і морози вже добряче сковували землю, інтендантська служба видала новобранцю в спідниці теплий вовняний кожух і шапку, вручили й гвинтівку. Служити випало у трофейній роті Прибалтійського фронту.
Перше бойове завдання новоспеченому шоферу видалось занадто простим: по суті купу залізяччя, транспортувати на залізничну станцію. Але в дорозі вона переконалась, як глибоко помилялась.
– Аби не привертати уваги ворога, доводилось рухатись лісовими галявинами, перезлісками, – згадує бабуся. – Виїжджати на завдання доводилось вночі, коли стихали бої. Пересувались ми з вимкненими фарами.
Ось так, буквально наосліп, вона робила ходку за ходкою. Добре, що сніг того року ліг рано і ніби підсвічував нічну темряву знизу.
Ще й досі сняться К.П. Степановій ті «путі-дорожки» фронтові, якими з’їздила не одну тисячу кілометрів, ті круті повороти, за якими не знаєш, що тебе чекає. На одному з таких роздоріж напоролась на німецькі танки. Добре, що помітила їх першою. Фріци не одразу зрозуміли, що перед ними – радянський автомобіль. Поки вони метикували, водій полуторки швиденько включила задній хід і, сховавшись за поворотом, помчала від біди подалі.
Але виходити «сухою» із води вдавалось не завжди. Одного разу солдат Степанова залишилась у частині, аби трохи відпочити, привести в порядок обмундирування. Свою вантажівку передала іншому водію. День минув мирно і тихо. А увечері з жахом дізналась, що її автомобіль на базу не повернувся, бо потрапив під жорстокий бомбовий удар фашистів. Водій загинув.
Через місяць свою чорну відмітину смерть надіслала особисто Ксенії. Радянські бійці погнали окупантів на Захід. Фронт пішов уперед, а на звільненій території залишився склад німецьких боєприпасів. Надійшов наказ вивозити арсенал у тил. Семеро солдатів повантажили ящики в кузов. Коли всі трофеї були акуратно складені в квадратному «череві» полуторки, хлопці теж повискакували нагору. Всі разом вирушили у зворотну путь. Їхали й раділи, що так швидко і без проблем упоралися із завданням. І раптом на півдорозі в небі з’явився літак зі свастикою на крилах. Посипались бомби. Ксенія відчайдушно крутила «баранку», ухиляючись від прямих влучань. Проте один ворожий снаряд вибухнув занадто близько, і небезпечні трофеї на кузові здетонували…
…Опритомніла дівчина в перекинутій догори дном кабіні. Якось вибралась назовні і знову мало не втратила свідомість. Кабіна лежала відірвана і відкинута далеко, метрів за 30 від залишків автомобіля. Власне, «решти автомобіля» і пасажирів вже не було. Тільки покручена, вигоріла металева рама. І тиша, від якої дзвеніло у вухах.
Довелось пролежати цілий місяць в госпіталі. Травмована рука ще боліла, однак, виписавшись, героїня знову сіла за кермо. Навчилась хвацько кермувати американським «студебекером», французьким «сітроеном». Ось так, з вітерцем, і доїхала до Австрії. Саме в цій країні її застав переможний, квітучий травень 1945 року.
За хоробрість, стійкість і мужність, виявлені в боротьбі з німецькими поневолювачами, командування Радянської Армії нагородило рядову Ксенію Степанову медалями «За перемогу над Німеччиною і «За взяття Кенігсберга». Щоправда, остання відзнака загубилась десь у канцелярських лабіринтах, і визволителька її не отримала. А в мирний час за ратні подвиги була удостоєна двох орденів: «Вітчизняної війни ІІ ступеня» і «За мужність».
З Перемогою закінчилось воєнне лихоліття, і фронтового водія знову покликало рідне село. Весь вік жінка трудилась на іванівських полях нормовичкою. З технікою більше справ не мала. Зате і в колгоспі слугувала зразком надзвичайного працелюбства і самовідданості. Їй навіть пощастило стати учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Сьогодні ветеран, інвалід війни, оточена любов’ю і шаною рідних, сусідів, друзів, котрі не оминають нагоди поспілкуватися з цією доброю і мудрою жінкою. Ріднесеньку прабабусеньку щиро люблять онуки та правнуки, і найкращим доказом їхньої любові є великий портрет Ксенії Павлівни, виконаний на полотні. Це правнучка, Людмила Банар, постаралась, і майстерно зобразила бабусю олійними фарбами. Треба сказати, що художній портрет дуже схожий з оригіналом.
Рада довгожителька, що її не забувають люди. Так, з недавнім ювілеєм шановну Ксенію Павлівну прийшли привітати представники місцевої влади. Вони низько вклонилися ветерану війни і праці, дякували за все, що вона зробила для країни, для всіх майбутніх поколінь.
