Наприкінці позаминулого сторіччя осторонь від Куликового поля по степу уздовж морського прибережжя проклали нову дорогу до Аркадії. Її, не мудруючи, назвали Новоаркадійською. Вона не була заповнена рухом машин, як сьогодні. У небо ще не впиралися дахами будинки, а над шляхом панувала патріархальна тиша околиці. Але у 1964 році, до 150-річного ювілею великого Кобзаря, її упорядкували та підвищили у ранзі до проспекту, який було названо на честь Тараса Шевченка. Сьогодні разом з ним вулиця святкує і своє 50-річчя.
Як і життя українського поета, вона має біографію, непросту та загадкову, але улюблену городянами.
Усього за десять кроків від асфальтової транспортної артерії, в місці її перетину із провулком Матросова, стоїть дуб. Згідно з історичними матеріалами, представленими в авторській телепередачі Євгенія Гринкевича «Где идем?», дерево шуміло тут листям, ще коли не було Одеси. Оскільки, за переказом, посаджене у 1792 році запорізькими козаками, коли вони із причорноморського краю переселялися на Кубань.
Не так давно дуб хотіли зрубати. Як писав поет, у кожній хаті своя правда. Так у чиновницьких кабінетах знайшлися свої аргументи, щоб на місці, яке звільнилося, побудувати ресторанний комплекс. Але одесити захистили старовинну зелену реліквію. Гілки дерева, могутні, як народні думи, понад двох сторіч піднімаються над бутиками, ларками, барами, остуджують тінню жарку полуденну спеку.
Дуб є останньою граничною віхою розбитого тут колись Ботанічного саду, дві ділянки якого збереглися на Французькому бульварі, або ж по Староаркадіївській дорозі. Вулиця Гагаріна, що колись була Ботанічною, яка перетинає проспект Шевченка, нагадує про це. Так само як провулок Ботанічний, що залишився поруч.
Там, де сьогодні на проспекті, 4, розташований будинок обласної держадміністрації, був величезний квітник, на території якого вирощували розсаду маргариток, братків і петуній для прикрашання клумб усього міста.
А одразу за Палацом спорту, на ділянці, зайнятій тепер висотками, був розарій. Там цвіло до 250 видів троянд. Але немов татарське лихо, пройшлися по ньому люди, які забули про єднання з рідною природою. І буквально витоптали духм’яні кущі…
Але проспект Шевченка знає не лише сум, а пам’ятає й героїку минулого часу. У будинку № 8-а влітку 1941 року формувалися загони захисників Одеси. На спомин про славні бойові дні залишилася незмінною архітектура будівлі та вхідні ворота старовинної роботи, єдині на весь проспект.
…Змінюється час, змінюється і вигляд проспекту. Вже неможливо уявити, що по вулицях, тихенько деренчачи, тягся до золотих аркадійських пляжів трамвай № 25. Ним часто користувалися рибалки, і з відкритих вікон стирчали їхні бамбукові вудлища (складних тоді не було).
До слова, вулиця відома і тим, що по ній були прокладені рейки першої конки, а потім – першого трамвая. Місто, побачивши таке диво розспівувало куплети місцевого гумориста: «Электрическая конка переехала котенка».
Власне, конка йшла по нинішній вулиці Генуезькій, вона продовжує проспект Шевченка після площі 10-го Квітня, що впирається в саму Аркадію. Колись цей район славився серед одеських будівельників як Голопузівка.
Справа в тому, що ця балка була основним місцем видобутку каменю-черепашнику, з якого збудовано стару Одесу. Один із спусків у катакомби, утворених в результаті підземних розробок, розташований поблизу будівлі колишньої партійної школи. Буквально за спинами триметрових фігур Леніна та Карла Маркса, що стояли тут біля входу. Гіпсових кумирів віджилого часу демонтували. Зараз за даною адресою розташований Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії держуправління при Президентові України.
…Катакомби починаються на глибині 16 метрів. Робітники вбивали в суцільну масу каменю залізні клини, що сходилися під кутом до середини тоннельного прорізу, доки, нарешті, не відколювався шматок черепашнику у вигляді піраміди. Потім його розпилювали спеціальною пилкою-«щучкою» з великими зубами. Щоб важкий «гамаль» не впав і не розколовся, його потрібно було прийняти на живіт. Це було під силу лише кремезним здорованям – «буцам», яких брали працювати у каменярні.
Розпиляні камені везли на «Привоз» продавати. Візки по рейках тягли такі ж кремезні, маленькі, вперті конячки. А добувачі, горді своєї силою, ішли поруч із оголеними торсами, викотивши круглі животи. Тобто – «з голим пузом». Ось звідки й Голопузівка.
Але чого лише не було у минулому? Що лише не зникло в потоці змін? Пам’ятаєте у Кобзаря:
«Буде каяння на світі,
Вороття не буде». («А.О. Козаковському»)
…І все ж таки стоїть побудований у 1975 році небачений раніше за конструкцією Палац спорту. Приймає студентів політеху корпус, у післявоєнний час колишній кредитно-економічний інститут, який став прообразом усім відомого інституту – наргоспу. На пустирі, де зеленіє парк «Перемога», його задумували як дендрарій, у 1938 році режисер Петров знімав епізоди Полтавської битви для фільму «Петро I». Напроти парку в будівлі з фасадною частиною у вигляді тризубця розташований Господарський суд. І мало чим нагадує готель «Моряк», який належав Чорноморському морському пароплавству. Незважаючи на зовнішню простоту, визначною пам’яткою проспекту стала одна з перших у місті будівель, спеціально побудованих для інституту «ЧерноморНДІпроект». З часу закладання фундаменту пройшло 80 років.
Недобре вчинив стосовно своїх вкладників банк«Україна», що розорився, він свого часу теж уподобав місце на проспекті Шевченка. Став жертвою комерційної експансії ресторан «Чорне море», де випікали дуже смачні тістечка.
Не перерахувати усього, що відбулося в розумонастроях і поглядах людей: «Лихо мені з вами». Але проспект рухається, живе, носячи славне ім’я Кобзаря.
