Джелалабад, Асадабад, Газні… Назви афганських міст знайомі багатьом одеським дітям не з уроків географії. У ЗОШ № 25 м. Одеси регулярно провадяться ще й уроки мужності. У лютому цього року директорка школи Ірина Станіславівна Козакевич запропонувала відкрити музей бойової слави на честь 25-ї річниці виведення військ з Афганістану. Чому саме тут? Воїни-інтернаціоналісти Геннадій Фомін та Андрій Акчурін у різний час началися у цій школі і знайомі один з одним не були. Вони стали частиною історії Афганської війни.
Геннадій закінчив престижне Московське вище загальновійськове Кремлівське училище, і був, мабуть, єдиним випускником, який добровільно пішов на війну. Мати офіцера, Валентина Олександрівна, передала музею його перший лейтенантський кітель і всі речі, пов’язані зі службою сина. Зокрема й унікальний експонат – годинник, який був на його руці під час загибелі. Один з осколків пошкодив скло, і під нього просипалося трішки афганського піску. Командир мотострілецької роти старший лейтенант Фомін загинув у провінції Газні під час операції з визволення заручників, 20 жінок і 30 дітей.
Сержант Акчурін також загинув при виконанні бойового завдання. Його відділення потрапило у засідку. Відстрілюючись, Андрій зумів винести пораненого командира в укриття. При зміні вогневої позиції двічі був поранений і через два дні помер у госпіталі.
Г. Фомін нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Обидва бійці також були удостоєні орденів Червоної Зірки, А. Акчурін – посмертно. На спомин про героїв на стіні школи встановлено дві меморіальні дошки.
– Діти дуже пройнялися історією Афганської війни, – говорить Ірина Козакевич, – і тому з величезним бажанням взялися за створення музею. Школа бере участь у військово-патріотичних заходах міста. У військовій грі «Сокіл» ми посіли перше місце у районі та місті, несли вахту на Посту № 1. На свята запрошуємо ветеранів Великої Вітчизняної і Афганської воєн. Незабаром школярі створять військово-історичний гурток. Метою його дослідження буде, зокрема, життя Андрія Акчуріна.
Наповненням залів музею став бойовий літопис усіх ветеранів-афганців, що взяли участь у створенні експозиції. Це старшини: Ігор Стокич та Антон Главенчук, підполковники Василь Новосьолов, Олександр Луганський та Олексій Синіцин, полковник Олександр Гладков та інші.
З миру по нитці зібрано колекцію експонатів. Малюнки та докладна характеристика всіх видів зброї, що використовувалася на війні, обмундирування, особисті речі і фотографії, на яких гості музею, ветерани Афганістану, впізнають своїх товаришів по службі. Як і під час Великої Вітчизняної, фотознімки розповідають про незнайомих один одному людей. Ті самі гори і провінції Афганістану, а долі бійців – різні. Афган навчив цінувати людське життя, кожен його день, кожну мить. Він дав те, чого не було раніше – справжню дружбу з готовністю на самопожертву у будь-яку мить.
Скільки їх, покалічених тілом і душею? Учорашніми школярами вони йшли виконувати свій обов’язок. Багато хто з цих хлопців повернувся додому слізьми матерів, залпами карабінів почесної варти, фотографіями у музеях. Їхні душі назавжди залишилися там – в «зеленці» Кандагару, у снігах перевалу Саланг…
Ідуть з життя ветерани Великої Вітчизняної війни. Юному поколінню цікаво, як воювали їхні прадіди, як билися їхні батьки.
Один з фронтовиків Великої Вітчизняної, що відвідав шкільний музей, запитав: «Де у вас «колючка», що позначала лінію фронту»? Колючого дроту, як і лінії фронту, в Афгані не було. Життя гарнізону охороняли патрулі.
Сучасне життя – це війна за історію. Тут немає правил і лінії фронту. Бойове завдання ветеранів Афганістану – патрулями охороняти правду про війну і розповідати молодому поколінню про те, яка вона нещадна. Воїни-інтернаціоналісти називали тих, хто мав їх змінити на бойовій вахті, «замінщиками». Ветерани Афгану стануть гідною зміною ветеранам Великої Вітчизняної, хранителями пам’яті для майбутніх поколінь.
